САКРАЛЬНИЙ ШЛЯХ ДО ОЧИЩЕННЯ

У підзаголовку до своєї книжки «Практична філософія українства» народний депутат України трьох скликань Віталій Корж написав: «Патріотичні нотатки і коментарі на тему ліквідації незалежності».

Теза про «ліквідацію незалежності», погодьтеся, досить несподівана і радикальна, навіть зважаючи на контраверсійність світоглядів і позицій серед громадян нашої країни, змушених жити у зворохобленому часові і незрозумілій для світу і для самих себе країні. В країні, де красиві обіцянки живуть недовго і лише перед виборами, щоб потім померти — до наступних виборів… У країні, де брешуть і крадуть неперевершено… В країні, котра все глибше тоне в болоті беззаконня і абсурду, постаючи в очах світу як велика сіра пляма, чи буферна зона, чи територія помешкання мільйонів «мешканців штанів» — хитрувато-наївних і покірних та терплячих, як воли, змушених пристосовуватися до жорстокого життя, а не формувати його своє волею, своїм розумом і своєю силою… 

А може, автор усе-таки перебрав міру в своїй категоричності? 

Може, якось воно вляжеться, втруситься — від високих урядовців тільки й чути про «покращення життя», а вони ж, мабуть, щось та знають…

І вже знаходяться добровільні і підневільні адвокати: мовляв, європи й америки стільки століть «будували демократію й парламентаризм», а тут лише двадцять років пройшло, тут труднощі зростання, «папєрєднікі», загребущі сусіди, злії воріженьки, тоталітарний спадок і т.ін. — пройде якийсь час, і Україна ще себе покаже… 

Віталій Корж гостро полемізує з носіями настроїв самозаспокоєння: нічого не зміниться, якщо ми не змінимося! Якщо не станемо патріотами рідної землі, відповідальними за її майбутнє — так і залишимося ледачкуватими і брехливими наймитами, меткими хіба коли щось поцупити трапиться.

Автор нещадний у своїх вердиктах: у всіх наших бідах і проблемах винуваті не «злії воріженьки», а насамперед ми самі.

Адже у віки попередні ми дозволили перетворити Україну в колонію різних імперських режимів.

undefined

Адже ми виявилися слабкодухими в час найдраматичніших випробувань минулого століття.

Адже ми, замість братися до тяжкої праці, у часи новітні заходилися патетично водити хороводи довкола калини і несамовито чубитися між собою, змагаючись за недогризені маслаки — а тим часом меткі нувориші з липкими руками — як зайди, так і тутешні — тягли під себе все, що бачили… 

Ось гіркі і самокритичні, але чесні роздуми автора з цього приводу. «Треба нарешті чесно і відверто визнати, що всі (всі!) сьогоднішні проблеми України (а точніше — української нації) існують і продовжують розвиватися в негативному напрямку виключно з причини безвідповідальності, самообману, безпідставного самозаспокоєння, унікальної історичної наївності й внутрішньої переляканості українців.

І це є правдою.

А спробуйте про це відкрито і відверто сказати у нашому показово вишиванковому середовищі так званих націонал-демократів!

Свята правда про факт майже повної безвідповідальності м’яко продажної, конформістської національної «еліти» викликає у цьому специфічному середовищі цунамі екзальтованого обурення».

Зрештою, як результат безвідповідальності одних, надмірних апетитів інших і загального безкультур’я і хамства — «маємо те, що маємо».

Нечуваний, на рівні «бананових режимів», розгул корупції, суцільне хабарництво на всіх рівнях, зажерливий чиновницький «дерибан» куцого бюджетного пирога, продажність Феміди як дешевої наложниці влади, міліцейський «бєспрєдєл», культурна і духовна анемія, засилля попсятини і пошлятини, що брудними помиями виливаються з усіх інформаційних дірок, зрештою, як апофеоз — зрощення бізнесу, криміналу і влади і фактично постання на цій основі бізнесово-кримінально-владних (мафія) синдикатів — ось типові ознаки сьогодення в українській державі, ось справжнє обличчя теперішньої України (за потенціалом однієї з найбагатших країн світу), хоч як прикро в цьому зізнаватися. 

Треба мати мужність, щоб самокритично це визнати, і Віталій Корж — один із небагатьох українців, хто говорить про це сміливо і відкрито. 

«Україна, — зазначає він, — лише тоді стане дійсно незалежною і самодостатньою державою, коли українці — вся нація і кожен — скинуть з себе ярмо страху, брехні, пихи і лицемірства, натомість зодягнуться в шати правди, шанобливого, самовідданого ставлення до матері-України і шляхетності у відносинах між собою».

Хтось може сказати, що В.Корж занадто категоричний у своїх вимогах до братів-українців. Проте, як на мене, ним рухає біль за долю рідної землі і співгромадян — і аж ніяк не зневага до них. Висока відповідальність за Батьківщину перед сучасниками і нащадками — ось головний імператив стривоженого звернення автора до читачів. А те, що найгостріші стріли своїх роздумів він спрямовує на адресу самих же українців, — так згадаймо Франкове: «Ти, брате, любиш Русь, // Як хліб і кусень сала, — // Я ж гавкаю раз в раз, // Щоби вона не спала».

Автор робить висновок: «Україну вели до кризи давно, послідовно і неухильно. Бо економікою не повинні керувати неуки і злочинці». На жаль, зазначає В.Корж, замість чіткого визначення стратегії розвитку національного господарства в інтересах суспільства на основі моралі, в нашій країні було створено систему беззаконня шляхом привласнення суспільних ресурсів вузьким колом осіб. Автор, як фахівець з питань бізнесу і фінансів, констатує, що люди, котрі керували і керують країною, волюнтаристськи ігнорували об’єктивні закони економіки, нехтували досягненнями науки, віддаючи перевагу «ручному» кермуванню, за якого так вигідно ховатися в тінь і провадити сумнівні оборудки. 

undefined

Як результат — державу обкрадено, значна частина державної власності «прихватизована», в обхід закону, меткими бізнесюками і користолюбними чиновниками. «На початку 1990-х років, — пише автор, — через корупційні схеми вони приватизували для власного збагачення загальнонародну власність, створену потом і кров’ю кількох поколінь, поставивши сотні тисяч робітників в залежність від світової кон’юнктури, але практично нічого не роблячи для модернізації й підвищення конкуренційності та самодостатності цих підприємств». 

В.Корж порівнює результати недолугих «реформ по-українськи» з прикладами успішного господарювання в країнах, котрі зовсім недавно розірвали пута «соціалістичного табору» — Польщі, Чехії, країнах Балтії, а також в інших передових країнах світу… 

Втім, автор не лише констатує провальні результати керування країною, яких «досягнуто» за два десятиліття незалежності. 

В.Корж ділиться своїми міркуваннями щодо того, як нам вийти з кризи — політичної, економічної, моральної, духовної.

Його міркування — це роздуми мудрого, патріотичного і небайдужого українця, громадянина України, котрий занепокоєний становищем, у якому перебуває його народ, його країна. Це роздуми людини, котрій далеко не байдуже, що ж залишимо нащадкам, котрі житимуть на цій благословенній землі — зденаціоналізовану пустелю як полігон з дешевою робочою силою для транснаціональних компаній і «сильних світу цього», — а чи високодуховну, високоосвічену націю, самоорганізовану в потужну європейську державу.

Попри все, В.Корж залишається оптимістом і спрямовує свого читача до думки про колосальний потенціал України як великої держави.

Проте мусимо пройти цей сакральний шлях до очищення. Самі, своїми ногами, власними зусиллями, власною працею, у своїх душах і серцях. За нас цього ніхто не зробить.

І якщо Господь випробовує нас, то наприкінці шляху Він неодмінно запитає: «А чи достойні ви стати переді Мною? Чи не загубили ви свою честь у гонитві за суєтними марницями, спалюючи себе на вогні наживи і гордині, потонувши у багновинні дешевих ілюзій? Чи зберегли даровану вам Творцем Божу іскру?..»

І тоді кожному з нас доведеться відповідати. Чесно. Без брехні і словесної полови. 

Бо обдурити можна кого завгодно, навіть самого себе.

Але не Всевишнього.