Скільки важить здоров’я нації?

Будь-які реформи системи охорони здоров‘я повинні бути зрозумілими як для суспільства у цілому, так і для кожного окремого громадянина через їх надзвичайну чутливість

Початок покладено

Безумовною запорукою успіху реформи у медичній сфері є створення відповідного нормативно-правового підґрунтя, належне фінансування та виконання вимог ухвалених законодавчих та підзаконних актів. Саме Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я і створює законодавчі засади забезпечення реформ у цій сфері.

Протягом 2010–2011 років Верховна Рада України ухвалила низку важливих законодавчих актів. Серед них, перш за все, Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України  про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» та Закон України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві». Саме прийняття цих законів дозволило перейти від багаторічних розмов про необхідність кардинальних змін у системі охорони здоров’я до реальних реформ у медицині.

Крім того, за останні 2 роки прийнято низку інших важливих законодавчих актів, кожний з яких спрямований на поліпшення нормативно-правового забезпечення стану справ у медицині та охороні здоров’я. Приміром, Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом  імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ»; ціла низка актів, якими внесено важливі з точки зору охорони здоров’я населення зміни до чинних законів, що регулюють безпечність та якість харчових продуктів тощо.

Важлива складова

Підвищення якості медичної допомоги населення і водночас підвищення ефективності використання державних коштів у сфері охорони здоров'я неможливі без наведення порядку у сфері фармації і лікарського забезпечення. У зв’язку з цим, окрім уже згаданих вище законів, величезне значення для реформи охорони здоров’я має низка інших прийнятих Верховною Радою України у 2011 році законів, які стосуються внесення системних змін до Закону України «Про лікарські засоби». Перш за все, це:

• Закон України «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про лікарські засоби» (спрямований на вдосконалення правового регулювання відносин у сфері охорони патентних прав і ексклюзивності даних на лікарські засоби при їх реєстрації, на приведення цих процедур у відповідність до міжнародних вимог та на підвищення доступності якісних лі­кар­ських засобів для населення України);

• Закон України «Про внесення змін до статті 17 Закону України «Про лікарські засоби» щодо забезпечення проведення фармацевтичної розробки лікарських засобів» (згідно з яким дозволяється ввезення на територію України незареєстрованих лікарських засобів для проведення фармацевтичної розробки лікарських засобів і проведення наукових досліджень).

Обидва ці Закони створюють усі необхідні правові передумови для того, щоб Україна могла в найкоротші терміни розпочати виробництво гостро необхідних та конкурентоспроможних за ефективністю, якістю та ціною препаратів-генериків вітчизняного виробництва для різних категорій пацієнтів. Йдеться про широкий спектр лікарських засобів, насамперед про ті дорогі за ціною препарати, які Україна нині змушена закуповувати за кордоном. Серед них, у тому числі, препарати для антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію, протитуберкульозні, сучасні кардіологічні та онкологічні препарати тощо.

Надзвичайно важливим є також ініційований особисто мною та прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2011 року Закон «Про внесення змін до деяких законів України у сфері охорони здоров'я щодо посилення контролю за обігом лікарських засобів, харчових продуктів для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок». Цей закон створює необхідні правові умови для посилення контролю за якістю та безпечністю відповідних груп товарів у процесі їх обігу на ринку України. Окрім того, закладені в нього положення стосовно регулювання реклами лікарських засобів створюють правове підґрунтя для зменшення поширеності практики самолікування, яке завдає значної шкоди здоров’ю громадян.

Комітет завершив роботу над новим Законом України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» (реєстр.№ 6037). Завершується підготовка до другого читання надзвичайно важливого  й також ініційованого мною особисто проекту закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту населення від інфекційних хвороб, що спрямований на удосконалення системи імунопрофілактики (реєстр.№ 8583). Також ведеться підготовка до другого читання  нещодавно прийнятого Верховною Радою України у першому читанні проекту закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження місць куріння тютюнових виробів (реєстр.№ 9474).

Розвиток такого сучасного напрямку, як телемедицина, є особливо актуальним і важливим для Україні. Зараз до цієї теми активно приєднався Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» і ДТЕК («Донбаська паливно-енергетична компанія»). Тому ми маємо всі підстави сподіватися і вірити, що телемедична мережа буде заведена в усі обласні заклади охорони здоров'я. Завдяки цьому яскравому прикладу державно-приватного партнерства та благодійності Україні стане одним із сучасних центрів розвитку і практичного використання телемедичних технологій після ухвалення законопроекту «Про телемедицину» (реєстр. № 10196).

Значну увагу у своїй роботі Комітет приділяє також поліпшенню фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я, внесенню відповідних законодавчих пропозицій у ході бюджетного процесу.

Співпраця з МОЗ

Cтворення належної норматив­но-пра­во­вої бази залежить не лише від роботи Комітету, а й від діяльності Міністерства охорони здоров’я України, яке відповідно до покладених на нього зав­дань має узагальнювати практику застосування законодавства у сфері охорони здоров’я та розробляти пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів у цій сфері. Разом з тим, досвід останніх років свідчить про вкрай низьку активність та якість такого напряму діяльності Міністерства.

Яскравим прикладом цього є ситуація навколо гостро необхідних для подальшого просування реформи проектів законів щодо врегулювання діяльності системи екстреної медичної допомоги та особливостей роботи закладів охорони здоров’я. Незважаючи на те, що необхідність розробки та прийняття цих законів передбачена і президентською програмою реформ, і Національним планом дій щодо її реалізації, МОЗ України протягом 2010–2011 років так і не змогло самостійно відпрацювати ці законопроекти на належному рівні. Як наслідок, 20 грудня 2011 р. обидва вони через незадовільну якість були повернуті Верховною Радою України Кабінету Міністрів України на доопрацювання.

На нарадах в Адміністрації Президента України та в Кабінеті Міністрів України, проведених вже після повернення цих проектів на доопрацювання уряду, неодноразово наголошувалося на нагальній необхідності розробки й прийняття якісно нових законопроектів з цих питань. Однак Міністерство охорони здоров’я виявилося неспроможним самостійно у стислі терміни підготувати нові версії цих законодавчих актів на належному рівні. З урахуванням цього, мною особисто в порядку законодавчої ініціативи вже опрацьовано та подано на розгляд Верховної Ради України проект закону про екстрену медичну допомогу (реєстр.№ 10155).

Слід зазначити, що у законодавчому забезпеченні подальшого розвитку віт­чизняної медицини та системи охорони здоров’я має місце значна кількість інших проблем, вирішення яких потребує перегляду чинних та розробки й прийняття цілої низки нових законів.

Зокрема, це стосується проблем донорства та безпеки крові, трансплантації органів і тканин, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, захисту прав пацієнтів, самоврядування медичної професії тощо.

Ретельного перегляду та вдосконалення потребують підходи до розробки державних програм у сфері охорони здоров’я, більшість яких, на жаль, розробляється й приймається із значним запізненням.

Тому, якщо говорити про те, на посилення координації у яких напрямах реформ розраховує Комітет після зміни керівництва Міністерства охорони здоров’я, то це, перш за все, суттєве поліпшення того напряму роботи МОЗ, яке стосується узагальнення практики застосування законодавства у сфері охорони здоров’я та розробки пропозицій з удосконалення законодавчих актів  у цій сфері. Безперечно, ми сподіваємося й на те, що нове керівництво Міністерства уважніше ставитиметься й до необхідності виконання тих рекомендацій, які народні депутати України – члени Комітету висловлюють у рішеннях Комітету, а також до рекомендацій за наслідками парламентських слухань.

Головна умова забезпечення справедливості

Якщо говорити про те, який метод фінансування доцільно обрати Україні в подальшому для державної системи медичного обслуговування – бюджетне фінансування чи державне медичне страхування, то, спираючись на весь світовий, і, перш за все, на європейський досвід, слід визнати, що найбільш перспективною є страхова модель.

Адже саме обов'язкове медичне страхування найефективніше дозволяє вирішити відразу кілька дуже важливих для будь-якої системи охорони здоров’я проб­лем:

• певною мірою збільшити державне фінансування сфери охорони здоров'я, забезпечити цільовий характер і підвищити прозорість цього фінансування;

• поліпшити якість медичної допомоги і систему контролю якості;

• поліпшити контроль за ефективністю використання переданих системі охорони здоров'я державних фінансових ресурсів.

Ефективність саме такого підходу демонструє досвід усіх без винятку розвинутих країн світу, фінансування систем охорони здоров’я в яких базується на моделі державного медичного страхування.

Саме так працюють системи державного медичного страхування не тільки у Німеччині, Австрії Франції, які ми ще по-старому продовжуємо вважати далеким зарубіжжям, а й у сусідніх з нами Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії, а також у колишніх радянських республіках Естонії, Литві та Латвії, що вже стали повноправними членами Європейського Союзу.

І це цілком зрозуміло та закономірно. Адже саме державне обов’язкове медичне страхування здатне забезпечити реалізацію принципу солідарності в системі охорони здоров’я. Саме за допомогою цього механізму забезпечується принцип пропорційності оплати, відповідно до якого розмір внеску кожного застрахованого пропорційний рівню його доходу. Це – головна умова забезпечення справедливості та стабільності системи охорони здоров’я.

Складна дилема

Дуже непростим для України питанням є питання про здійснення добровільного медичного страхування! Воно існує в нас уже доволі давно. Спочатку, починаючи з травня 1993 року, його здійснення регулювалося Декретом Кабінету Міністрів «Про страхування», а потім ухваленим у березні 1996 року Законом України «Про страхування». Але й досі немає чіткої відповіді на запитання, з яких джерел формуватимуться страхові накопичення Державного фонду обов’язкового медичного страхування і якими будуть пропорції розподілу відрахувань між роботодавцями та найманими працівниками.

Єдиного підходу до цього питання у світовій практиці немає, рішення приймається виходячи з політичної та економічної конкретики кожної окремо взятої країни.

Тим не менш, у переважній більшості країн, які для фінансування своїх систем охорони здоров’я використовують модель обов’язкового медичного страхування, оплата внесків на цей вид страхування поділяється між найманим працівником і роботодавцем. Причому пропорції, в яких відбувається цей поділ, в різних країнах різні.

Наприклад, у Німеччині, Нідерландах, Хорватії, Румунії ця пропорція становить 1:1, в Угорщині, Словаччині - 1:2,75, 1:2,5 і 1:2 відповідно (тобто, частка роботодавця в оплаті внеску на ОМС в 2,75, в 2,5 і в 2 рази більше, ніж частка найманого працівника).

А от, наприклад, у Литві це співвідношення має інший характер – частка роботодавця у сплаті внеску в 2 рази менша, ніж частка найманого працівника. Водночас в Естонії вся сума внеску оплачується виключно роботодавцем.

Для України вирішення цього питання є особливо складним.

Адже, з одного боку, у нас чи не найвищі в Європі нарахування на заробітну плату, і збільшувати їх шляхом введення нового, додаткового внеску (читай – податку) означає викликати опір з боку роботодавців.

З другого боку, 29 травня 2002 року Конституційним Судом України було ухвалено рішення, в якому однозначно визначено, що введення державного медичного страхування не суперечитиме положенням статті 49 Конституції України про безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я «лише в тому випадку, коли платниками обов'язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо». Справляння таких платежів (внесків) з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме значеному вище конституційному положенню.

Обидва факти говорять самі про себе. Можна критикувати зазначене рішення Конституційного Суду, але, так чи інакше, рахуватися з ним треба...

У цій ситуації для України є два виходи.

Вихід перший – внести відповідні зміни до статті 49 Конституції, які дозволяли б стягувати внески на обов’язкове державне медичне страхування з громадян.

Вихід другий – встановити для роботодавців новий, додатковий внесок на цей вид страхування шляхом реструктуризації тих нарахувань, що вже стягуються з них нині, без збільшення існуючого загального їх рівня. Образно кажучи, цей другий шлях полягає в тому, щоб дещо зменшити ставки існуючих сьогодні податків і зборів, що стягуються з роботодавців, та одночасно спрямувати відповідні вивільнені кошти для на оплати збору на обов’язкове державне медичне страхування.

Як бачите, дуже складна дилема. Крім того, вона дуже тісно пов’язана з питанням про те, а що ж саме, який набір послуг повинен покриватися за рахунок обов’язкового державного медичного страхування.

Це ще раз говорить про необхідність зваженого і відповідального підходу до здійснення реформи охорони здоров’я в цілому і до введення обов’язкового державного медичного страхування зокрема.

Влада, безумовно, повинна також дбати і про працевлаштування медичних працівників закладів охорони здоров’я, які підпадають під перепрофілювання чи реорганізацію. На мою думку, адміністрації повинні максимально уважно ставитися до проблем, які виникають у цьому процесі, оперативно реагувати на скарги та сприяти необхідній перекваліфікації медичних працівників й забезпечення їх відповідною роботою.

Тільки чесний, відвертий і прозорий діалог із суспільством дасть можливість довести до логічного кінця такі довгоочікувані і справді необхідні для нашої країни перетворення.