Чи є шанс вижити українському кіно?

Інструмент під назвою «Кіноіндустрія України» ще чверть століття тому виглядав досить непогано і на повірку був потужним творчо-технологічним комплексом «народного господарства». В системі тільки кінофікації і кінопрокату по всій країні працювало біля 50 тисяч фахівців. Шосткінський комбінат випускав повний спектр кіноплівок, на яких знімали не тільки всі кіностудії Союзу, але й половина Європи. В Україні працювали 4 заводи «Кінап», створюючи технологічні комплекси для кіно. Мережа «Бюро пропаганди кіно», газета, щотижневий журнал, низка регулярних телевізійних передач про кіно – це не міф, це все було! Беручи для прикладу одну з найбільших кіностудій у Європі, яка є лише маленькою часточкою, що віддзеркалює нинішню ситуацію кінематографу в Україні, хотілось би проаналізувати все те, що ми маємо на сьогодні і задатись головним питанням: «куди все поділося»?

Національна кінематека України (Київнаукфільм) – студія на 8 гектарах землі і 20 тисячах квадратних метрів виробничих приміщень, одна з чотирьох кіностудій державного підпорядкування. За Радянських часів найбільша кіностудія у всій Європі «Київнаукфільм», що спеціалізувалась на неігровому кіно, була брендом, це була кіностудія зі світовим іменем, бо за свій час зібрала найбільшу кількість перемог. Колись на цій кіностудії працювало понад 160 кінорежисерів, а основного персоналу було близько 2000! Це проявники і освітлювачі, звукооператори і гримери, костюмери і режисери, асистенти… Кожен рік тут випускалось по 400 фільмів. А тепер 4-5 фільмів за декілька років. Нині у штатному розкладі студії працює 70 осіб. І, головним чином, це охорона, прибиральниці – ті люди, які підтримують життєдіяльність студії на комунальному рівні, творчий процес тут законсервований.

Український кінорежисер Ростислав Плахов-Модестов створює кінокартини вже понад 50 років. «В мої часи був такий принцип: роби те, що ти вмієш. Якщо в тебе є хист до створення кінострічок – знімай. Моя професія створювати кіно, а його просування, піар – це справа рук інших. За його словами, в часи Радянського Союзу була система. «Ми зламали цю систему, не створивши взамін якусь іншу. Коли у нашому житті відбулися великі зміни, я думав, що розпочнеться розквіт українського кіно… Змінилася ідеологія, з’явилася інша шкала цінностей – це все потрібно було донести до людей, але чомусь цього ніхто не зробив, – зі смутком говорить Ростислав Плахов-МодестовМи намагаємось не роблячи 100 фільмів, робити 10 геніальних, однак так не може бути. Завжди є середній рівень над яким є взлети і падіння, а цього рівня у нас не існує. Коли не має масового виробництва, тоді і не має вершин над чимось.

 евтушенко вячеслав1

ОДНЕ ЛІКУЄМО, ІНШЕ – КАЛІЧИМО

Тоді був ланцюг, що починався літературним сценарієм і закінчувався готовим на плівці кінотвором, який презентувався на кінопоказі. Сьогодні здебільшого творчо-виробничий цикл діє за авторсько-режисерською російською формулою «Три С» – «Сам сочинил, сам снял, сам смотрю!» За офіційними джерелами, на сьогоднішній день, на теренах України існує лише 160 кінотеатрів. У 1980-ті роки було 22 799 кінодемонстраційних комплексів. Працювало 8 кіностудій, сьогодні ж, якщо вони й існують, то лише мають вивіски на фасадах, не більше. Так, кінематограф надзвичайно витратне виробництво. Але, водночас, – це надзвичайно значуще суспільне мистецтво. За глибиною вражень, сліду – кінематограф залишається на першому місці. Зміна формацій призвела до того, що український кінематограф у цьому напрямку звернувся тільки до одного пласта – минувшини, і почав знімати фільми-портрети про колишніх людей. «Віра в щось була. Цю віру зруйнували, а нова віра не проросла.

Кінопрокат зник, і нова система кінопрокату не народилася. Держава від цього відмежувалася і, в результаті, ми опинилися в трясовинні, в якій нема де показувати продукцію, а, отже, і нема сенсу цю продукцію продукувати. В усьому світі, в усіх розвинених кінематографіях не  здійснюється фінансування з державного бюджету. Там давним-давно діють продюсерські системи, а фінансування картин  організовуються за рахунок долі майбутнього прокату», – розтлумачує Володимир Горпенко.

ФІЛЬМИ ПО 12 ГРИВЕНЬ

За словами першого заступника Генерального директора студії «Київнаукфільм» Валентина Марченко, лише останні 2-3 роки розпочалося фінансування на їхній студії кінопроектів, що певною мірою підживлювало кінематографічне середовище. В усьому світі,

існуючий кінематограф працює на глядача, аби той міг прийти в кінотеатр і  заплатити за квиток. «Продюсерське кіно працює на системі просування кінофільмів через певні рекламні механізми. Будь-який фільм потрібно проанонсувати, розповсюдити, щоб глядач знав. У нас таке не практикується, тому ті фільми, які ми зробили, не можемо навіть донести до глядача», – говорить Валентин Марченко. Більше того, наші кінотеатри не завжди хочуть брати вітчизняні фільми. «Великим подивом є те, що українська продукція користується попитом у Росії. Там взагалі в захваті від нашої продукції, а тому охоче купують пакети наших фільмів (супутниковий канал, що покриває майже половину земної кулі), купує Польща з правом трансляції на Америку через супутник – піклуються про свою діаспору, купують білоруси, – з гордістю розповідає Валентин Марченко. Кінотеатри неігрового кіно залишилися по всьому світі, тільки не в Україні». І дійсно,  взяти для прикладу американського режисера-документаліста Майкла Мура, який здобуває та «Гран-прі» в Каннах. Окрім професійної майстерності, фільми Мура потрапляють в сферу «соціального очікування».

1

Якось Валентину Марченко запропонували продати 30-хвилинний фільм «З найкращими побажаннями, Енвер!» для демонстрації телебаченню. Перший Національний канал взяв цей фільм в «прайм-тайм», але за 12 гривень…

ЗАМКНЕНИЙ ЦИКЛ

Ні для кого не є секретом, що Україна цікава своїм кадровим потенціалом. За розповіддю Валентина Марченка, один його студент, будучи ще на 4-му курсі, засвітився своїм фільмом на Європейському кінофестивалі. Російська компанія запропонувала хлопцеві підписати з ними на 10 років контракт для зйомок телесеріалів, до сьогоднішнього дня хлопчина там працює. Але дивина в іншому: фільми, які знімають у нас, нам же і продають. І це як замкнений цикл», – пояснює Валентин Марченко.

30 тому тут кипіла щоденна напружена творча робота. На сьогодні в Україні занепад сценарної майстерності. 90% наших сценаристів вже давно працює в Голівуді.

СПРАВА ЧАСУ

Однак, не можна сказати, що українського кіно немає. Якщо ви візьмете довідники по фільмовиробництву, то щорічно там налічується більше сотні назв. B Римі після закінчення фільму «Загублений рай» ще 5 хвилин стояли глядачі, які аплодували. Документальну кінострічку Вікторії Мельникової «Четверта хвиля», взяли 5 американських університетів, серед яких був і Гарвард,– говорить Валентин Марченко. Українське кіно на світовій арені вже займає певне місце як не незнаної країни, а як країни, що має свою кінематографію. Дві золоті пальмові гілки з Канів в останні часи привезли українці, з Берлінського кінофестивалю ми також приїжджаємо переможцями, про решту фестивальних здобутків годі й говорити. І це фільми-призери зроблені як курсові або дипломні учбові роботи. Це фільми, що конкурували в номінаціях разом з роботами, створеними на професійних студіях країн, що не зазнали «кіногеноциду»!

 Будь-яка з потужних кіноіндустрій світу має чималий загін вузькопрофільних  професіоналів, що мають навіть свої окремі фестивалі і  виборюють свої «Оскари», як то в гільдії костюмерів Голлівуду. Mи вирішили створити Коледж екранних мистецтв, саме для реалізації заповнення цієї лакуни. Ми започатковуємо «практичне коромисло» Україна-Франція для виробництва спільних фільмів. Україна цікава усьому світову у найрізноманітніших спрямуваннях, тому ми будемо робити фільми про себе», – заявляє Володимир Горпенко. За його словами українське кіно відродиться не пізніше, ніж за 3 роки!

РОЗДУМИ МОЛОДИХ СПЕЦІАЛІСТІВ

А поки долається тенденція, студентам, які щойно отримали свої дипломи потрібно десь працювати. Майбутній актор театру та кіно В’ячеслав Евтушенко перейшов на третій курс Інституту Екранних мистецтв ім. І.Миколайчука. «Мені простіше в даній ситуації, бо завжди мріяв грати в театрі. Для мене найголовніше – це духовне збагачення. Я хочу внести якусь часточку себе в історію. Мені подобається грати в театрі, тому що там я можу декілька разів переграти свою сцену, удосконалитись. А у фільмі так не можна. А, наприклад, безліч моїх знайомих-студентів самі знімають фільми, намагаються їх просовувати, та це важко. 

Четвертокурсник університету ім. Карпенка-Карого, режисер неігрового кіно Павло Сусляков: «Хочеться вірити, що свої знання та досвід можна буде направити на якісь цікаві комерційні проекти. А пізніше, цілком ймовірно, з'явиться попит на нове українське  кіно. З появою українського закону про кіно до України з'явився інтерес у країн Європи.

Режисер кіно та телебачення Сергій Жерехов закінчив Київський міжнародний університет. На його думку важко скрізь. В режисурі так само: як пощастить. Для когось це романтика, бо постійно знайомишся з новими людьми. В наш час кінематограф стрімко розвивається, з’являються нові види зйомок і кожний раз ми, молоді режисери, вносимо щось своє. Якщо ми покажемо, що ми є, що ми можемо працювати, то в нас будуть вкладати гроші.

Шанс вижити в українського кіно дійсно є. Дуже легко зруйнувати роками створене, а от створити щось нове надзвичайно важко… І тут, якраз, всі надії покладаються на прийдешнє покоління. Залишається ж сподіватись, що нинішньому поколінню нащадків Довженка і Савченка пощастить більше…