Вчуся жити «в координатах своєї незалежності»

Ця постать не звикла прогинатися, вона завжди дивиться на світ аналітичним поглядом, а у своїх творах справедливо критикує владу. Вона не терпить зради. За словами українського письменника Володимира Яворівського, Ліна Костенко – беззаперечний Лауреат Нобелівської премії. «Велика провина держави, у якій вона живе і з якої нікуди, звичайно, не виїде, в тому, що держава «не розкрутила» Ліни Костенко на світовій арені: не видала її книг у різних країнах – щоб її знали, читали. В особі цієї жінки маємо геніальну, дивовижну українську поетесу. Скільки вона зробила! Це людина, яка вдень і вночі працює на Україну, на українську духовність. Ми повинні пишатися, що маємо таку поетесу», – запевняє письменник. Так, Ліну Василівну неодноразово нагороджували, однак від ордена Героя України вона відмовилася. Коли Віктор Ющенко приніс його Ліні Костенко, вона відчула, що її хочуть купити, а тому відмовившись відповіла: «Публічної біжутерії не ношу!». Це людина від Бога, якщо Той існує. Жінка точно покликана для того, аби сказати людям щось надзвичайно важливе, значуще, виконати якусь місію. Як говорить Володимир Яворівський, Ліна Костенко – це третя за величчю поетеса України після Тараса Шевченка і Євгена Маланюка.

IMG_1117 copy

На жаль, а може і на щастя, мало кому вдається взяти інтерв’ю у Ліни Василівни. Останнім часом вона взагалі відмовляється спілкуватися з представниками преси. Побачити її серед людей – рідкісне явище. Юрій Андрухович називає Ліну Костенко «невловимою королевою». Чому ж Ліна Василівна так дозує свою публічність? Гадаю, що той, хто знайомий з її творчістю, зрозуміє. Ці слова прекрасно характеризують Ліну Костенко:

Я, що прийшла у світ не для корид,

Що не люблю юрби та телекамер,

О, як мені уникся і набрид

Щоденний спорт - боротися з биками.

Я обираю пурпуровий плащ,

Бики вже люттю наливають очі.

Я йду на них, душе моя не плач,

Ці види спорту вже тепер жіночі!

(Л. Костенко)

На кожній презентації її книжок чи конференції, де вона присутня, – зали переповнені. У столичному «Мистецькому Арсеналі» на початку квітня відбулася презентація книжки 80-річного публіциста Івана Дзюби про життєвий шлях Ліни Василівни  – «Є поети для епох». У книжці письменниця розповідає про місце, де вона зростала – селище на Трухановому острові, яке було спалене дощенту німцями восени 1943 року.

– Багато хто знає що таке Труханів острів до війни? А я там виросла. Я ще пам’ятаю будинки з ватерлінією найвищої повені 1931 року, пам’ятаю мою школу. Про такі речі треба розповідати, вони мають цінність, – каже Ліна Василівна. Також жінка розмірковує над феноменом «шістдесятництва»   та про внутрішню свободу, бо совість для неї перш за все!

«Мені не скучно»

Іван Дзюба та Ліна Костенко – це ключові постаті інтелектуального дисидентства 1960-х років. Ліна Василівна давно вже не дає інтерв’ю, та й загалом вона не прихильник публічності. Але Івану Дзюбі за допомогою доньки Ліни Костенко, Оксани Пахльовської, все-таки вдалося вмовити Ліну Костенко на інтерв’ю. І минулого року одного зимового вечора мрія здійснилася. Потім Оксана продовжила самостійно записувати на диктофон роздуми і спогади Ліни Василівни. Протягом багатьох вечорів вона випробовувала материне терпіння. Завдяки сучасним засобам зв’язку Оксана продовжувала роботу навіть будучи в Італії, де вона працює професором Римського університету «Ла Сап’єнца». Тепер, після кропіткої праці, Іван Дзюба запевняє, що ця книга є основою майбутнього автобіографічного роману, який Ліна Костенко неодмінно повинна написати. «Те, що вона нам розповіла, не тільки збагачує наше уявлення про її життя. Біографічні факти Ліни Василівни насичені надзвичайно глибокими емоціями. Ми тут бачимо тонку тканину переходу життєвих вражень в явища поезії, в явища мистецтва. І читачам, і дослідникам книга надасть можливість адекватніше оцінити поезію Ліни Костенко», – запевняє Іван Дзюба.

– Я не люблю давати інтерв’ю, але вони наслали на мене Оксану, а їй я не можу відмовити. З мене вибили інтерв’ю, і я навіть відчула інтерес. Бачите, який несподіваний жанр? Я вже ніколи б не зібралася сама написати спогади чи мемуари. А тут, у такій формі «питання-відповідь», динамічно… Мені не скучно. Крім того, я знаю багато такого, чим, може, треба і поділитися. Мабуть, такі речі потрібно розповідати, – каже поетеса.

IMG_0887cover_2 copy

«Глухонімі часи»

Нині Ліна Василівна наголошує на тому, що Україна – «зона етичної небезпеки», а тому тут кожен може бути ображеним. Аби безперешкодно передати «високовольтну лінію духу» новому, прийдешньому поколінню, треба боротися з «глухонімим часом». Власне, Ліна Костенко – це борець. Гість презентації, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Олександр Пономарів це теж відмітив: «Вона ніколи не йшла на компроміси з антиукраїнськими діями». Він зазначає, що коло ознайомлених з творчістю Ліни Костенко має збільшуватись, оскільки так покращиться національна свідомість. Ліна Василівна зізнається, що надмірна увага до її персони викликає у неї певний дискомфорт, адже для неї найважливіше, аби її почули люди.

– Ця презентація називається: «У майбутнього слух абсолютний». Особливо, якщо це майбутнє буде. Лейбніц колись сказав, що теперішнє, народжене минулим, народжує майбутнє. Теперішнє – воно є.

Так цікаво, яке майбутнє воно нам народить? Який це буде слух у майбутнього, якщо тепер «глухонімі часи»? Ще Леся Українка казала, що живе в «глухонімі часи». А в які часи живемо ми? Теж у «глухонімі». Журналіст Микола Княжицький колись сказав: «Якщо нам не стало розуму побудувати країну для себе, то давайте збудуємо її хоч для наших дітей». У нашому суспільстві є такі, хто затуляється, як слон у спеку вухами – і нічого не чує. Коли була кілька років тому презентація книжки Оксани Пахльовської «Ave, Europa!», то на стінах висіли портрети видатних діячів, де з портрету на залу дивився Шевченко. Він ніби чекав, коли прийде апостол правди і науки, бо в минулого теж слух абсолютний.

«Мовчить письменник тоді, коли він пише»

За словами Ліни Костенко, вона мовчала не через творчу кризу, а тому, що працювала. І повернувшись в сьогодення, письменниця зрозуміла, що все далеко не так, як би їй того хотілося. Неодноразово в неї з’являлося бажання повернутися «в координати своєї незалежності», бо скандали не для неї. Попри свою непублічність, Ліна Костенко наголошує на тому, що отримала велике задоволення від співпраці з Іваном Дзюбою, бо «такі книги потрібні для історії».

– Два роки тому в Українському домі я сказала, що повертаюся в літературу. Я виконала своє слово, бо в літературу повернулася. Але в яку? Але куди? Виявляється, я повернулася в укрсучліт, якому я непотрібна і який мені непотрібний. За два роки такого тут надивилася – якісь скандали, гранти, олігархи. Я не готова до скандалів, до стосунків укрсучліту. Мені потрібно тільки нормальне спілкування зі своїм читачем. Коли я двадцять років ніде не з’являлася, нічого не друкувала, то хтось сказав: «Вона мовчить». Мовчить письменник тоді, коли він пише. Раніше я жила нормальним письменницьким життям – працювала, їздила у чорнобильську зону. Там, в екстремальних умовах, бачила прекрасних людей, де була така дружба, така любов. Після неї мені здалося, що потрапила у «зону етичної небезпеки», де творче середовище дуже змінилося. Воно не вимагає мистецтва, тут кожен може обнести брудом. От недавно пройшов книжковий ярмарок «Медвін». Яке там було гасло? - «День без матюків». І це нині актуально? Власне, правильно Іван Михайлович Дзюба написав про мене у книжці: «Ти жила в координатах своєї незалежності». За ці два роки я неодноразово хотіла повернутися назад – «у координати власної незалежності».

IMG_1112_2

 «Z» покоління

Однак, для Ліни Костенко було вкрай важливо бачити людей, які приходять на її вечори. У неї прекрасні спогади про Рівне, про Харків, про інші міста. Будучи там, у її серці назавжди залишилась публіка, яка приходила почути її голос. Говорить, що в Макіївці на її вірші співають 50 пісень у хорі «Українське бельканто». Вона бачить молодь, яка провела флешмоб і читала її вірші, до дня народження поетеси. Ліна Василівна завжди готова для них працювати. Таке покоління підросло. Було покоління індиго, було покоління «X», покоління «Y»…, а це покоління «Z».

Їй неодноразово писали, що вона має шістдесятницьке мислення. Але це не мислення певного періоду.

– Це високовольтна лінія духу, яку ми тягли крізь віки. А тепер її топчуть в бруд. Ми її несли, але нема кому її передати. Коли кажуть, що молодь не любить Україну – то це брехня. Саме молоді ми повинні передати цю високовольтну лінію духу. Ми повинні розчистити дорогу та зробити все, що від нас залежить.

 «Єдине, що від нас іще залежить, – принаймні вік прожити як належить!»

Великою несподіванкою на презентації стала поява українського боксера Віталія Кличка, але і для нього Ліна Костенко знайшла слова:

– Це великий боксер. Коли його бачать на екрані, то  дуже люблять і вболівають. А я бачила його як людину. Це було ще до того, як він став політиком. Ми разом їздили до чорнобильської зони. Поїхали до двох старих людей, які єдині жили у 10-кілометровій зоні від реактора. Коли Віталій заходив до них у хату, боялася, що винесе на собі дах. Він уважно і з розумінням слухав тих людей, був схожий на атланта, що підпирає їхні старі стіни. На Майдані Віталій поруч з Пономарьовим співав «Ще не вмерла Україна». Потім йому подарували гетьманську булаву. У «Записках українського самашедшого» я це описала і сказала: «А що – буде хороший гетьман». По-сучасному кажучи, президент. «Принаймні, – додала я, – він послав би їх всіх у нокаут».

Як бачимо, Ліна Василівна не покидає свій народ напризволяще. Вона не пішла в підпілля, вона пішла в роботу. Ліна Костенко вимикає телефон, домофон, зачиняється… коли зовнішнього світу для неї не існує – тоді вона і працює. Саме через свою творчість поетеса спілкується з однодумцями, людьми, які небайдуже ставляться до своєї історії. Однак поетеса Мар’яна Савка запевняє, що вкрай важливо чути її голос. А й дійсно, якщо Ліна Василівна наділена особливим талантом від Бога, то хтось має його унаслідувати. Люди хочуть бачити свою натхненницю, але така можливість випадає рідко. Не треба бути народним «поводирем», ні! Просто людям не вистачає лідера, котрий би спонукав на прийняття рішень щодо блага держави, української держави. Що ж залишається робити нам? Пам’ятаєте, як то співалося у «Пісеньці з Варіаціями» Ліни Костенко: «Єдине, що від нас іще залежить, – принаймні вік прожити як належить!»..