Сирію «замочать» у гальюні

1 квітня цього року в Стамбулі відбулась зустріч так званих «друзів Сирії». Це вже другий саміт міністрів закордонних справ групи країн, які декларують (принаймні на словах) бажання припинити насильство і кровопролиття в ряді сирійських міст. Натомість, чи дійсно це так?

123107

Двозначна першоквітнева дата не збентежила делегатів з 73 країн зібратися в Стамбулі для обговорення подальших кроків задля повалення президента Сирії Башара Асада та просування «демократії» в цій країні.

Росія і Китай, до явного розчарування організаторів, проігнорували захід. Судячи з напружених облич політиків на підсумковій прес-конференції, особливо держсекретаря США Хілларі Клінтон, в цей день їм було явно не до сміху, адже жодного істотного прориву не сталося.

Символічно, що саме 1 квітня, в День сміху (в англомовних країнах – День дурня), учасники конференції визнали маловідому «Сирійську національну раду» (СНР) під керівництвом такого собі Бурхана Гальюна єдиним легітимним представником сирійського народу і прийняли рішення надати СНР всіляку матеріальну підтримку.

Нечуване нахабство: з таким же успіхом можна визнати Ірландську республіканську армію законним представником Великобританії, а німецькі фашисти, наприклад, керуючись аналогічною логікою, могли б у 1941 році проводити в Освенцімі конференції «друзів єврейського народу»...

У День сміху ніхто з дипломатів навіть не звернув увагу, що ані склад СНР, ані його реальна програма, по суті, нікому не відомі, а повноваження пана Гальюна іменуватися керівником СНР (а тепер і всій Сирії?) посвідчуються хіба що посиланням на телеканал «Аль-Джазіра».

Натомість Башару Асаду, якого в Стамбулі вже називають нелегітимним президентом, пригрозили новими санкціями.

У числі головних «паліїв миру» в регіоні – прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, який давно перейшов у діалозі з чинним сирійським керівництвом на особистості.

Активно підігравала бажанням Туреччини зміцнитися в регіоні на крові сирійського народу відома провідниця американської зовнішньої політики Хілларі Клінтон: «Міжнародне співтовариство буде посилювати тиск на режим Башара Асада. Президент Сирії помиляється, якщо вважає, що він може перемогти опозицію. Як я розумію, опозиція лише посилюється і ми надамо їй підтримку», – заявила держсекретар США.

Відверте незадоволення «друзів Сирії» продовжує викликати реалізація мирного плану колишнього генсека ООН Кофі Аннана, підтриманого Росією і Китаєм та з яким, скріпивши серце, погодились у Дамаску.

План складається з шести пунктів і включає: припинення насильства з обох сторін, початок політичного діалогу, звільнення полонених та затриманих, доставку гуманітарної допомоги нужденним, забезпечення свободи пересування журналістів по всій Сирії. Крайній термін для вступу плану в силу – 10 квітня.

Натомість Захід не задоволений таким розвитком ситуації. Зокрема, міністр закордонних справ Франції Ален Жюппе прямо заявив, що песимістично налаштований щодо дотримання Сирією мирного плану Кофі Аннана. На його думку, сирійський президент Башар Асад «нас обманює». Тому, мовляв, треба з цим мирним «аннанізмом» закінчувати і переходити до безпосередньої «демократизації», бо у Парижі скоро президентські вибори, треба поспішати...

Говоримо Сирія, маємо на увазі Іран

Наразі на Близькому Сході вже давно ніхто не має ілюзій з приводу подібної «миротворчої» політики.

Директор Московського бюро сирійського інформаційного агентства SANA Фахд Камнакеш без зайвої дипломатії повідомив позицію свого уряду: «Друзі Сирії» – це організація, яка не має до Сирії жодних дружніх почуттів. Вони зібралися в Стамбулі з однією метою – провалити місію Кофі Аннана. Ані миру в Сирії, ані демократії, ані жодних реформ стамбульські «друзі» не хочуть. Вони бажають тільки повалити режим Башара Асада.

Офіційний Дамаск запитує: яким чином американці, що називають себе борцями з тероризмом та переконаними прихильниками демократії, співпрацюють з терористами «Аль-Каїди», які афілійовано входять до складу «Сирійської національної ради»?

У числі головних спонсорів сирійського повстання – емір Катару Хамад бін Халіфа, а також Саудівська Аравія і монархії Перської затоки. Завдяки грошам монархій Перської затоки навіть такі запеклі вороги, як салафіти та «Брати-мусульмани», об’єдналися спільною метою – повалити режим Башара Асада і влаштувати хаос на Близькому Сході.

Тим часом до МЗС Туреччини був викликаний Бахман Хусейнпур, посол Ірану в Анкарі, де від нього зажадали пояснень з приводу різких висловлювань спікера іранського парламенту Алі Ларіджані, пов’язаних з першоквітневою конференцією, що проходила в Стамбулі.

Раніше Ларіджані піддав різкій критиці групу «друзів Сирії»: він назвав її «групою ворогів» цієї країни. За словами іранського спікера, єдина мета проведення зустрічі в Стамбулі – «дати Ізраїлю перевести подих». Обурений Ларіджані щиро дивується, чому група «друзів Сирії», яку хвилює питання демократії в регіоні, мовчить з приводу диктатури в Бахрейні та в інших країнах.

440073 copy

Москва не готова здати Сирію

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров сказав, що Москва може підтримати в Раді Безпеки ООН документ, присвячений ситуації в Сирії, якщо в тексті не буде ультиматумів на адресу уряду Башара Асада: «Коли ми будемо розглядати в Радбезі ООН документ, ми будемо виходити з принципу «не нашкодити», – повідомляє Російське інформаційне агентство «Новини». «Якщо вдасться виробити консенсусну позицію, яка буде спрямована на сприяння місії Кофі Аннана, а не використовувати ультиматум, що провокує напруженість, то буде непогано», – додав глава російського МЗС. Лавров однозначно оцінив Стамбульський саміт як спробу підірвати надії на мирне врегулювання...

Тим часом через протоки Босфор і Дарданелли до Сирії йде ще один корабель Чорноморського флоту Росії – сторожовик «Сметливий», який складе компанію іншому кораблю ВМФ РФ – танкеру «Іман» – і залишиться біля сирійських берегів імовірно до травня. Раніше, в січні цього року, в сирійський порт Тартус (де знаходиться база ВМФ Росії) заходила з візитом російська ескадра, включаючи авіаносець «Адмірал Кузнєцов». Тим часом американський телеканал «Fox News» заявив про нібито прибуття в Тартус групи спецназу морської піхоти ВМФ РФ ...

«Друзі» бувають різні ...

Бажання різноманітних самозванців претендувати на владу в звільненому від сирійців Дамаску, – манить авантюристів з усього світу.

Через лічені дні після першоквітневого Стамбульського саміту, впливова французька газета «Фігаро» анонсувала альтернативний з’їзд сирійської опозиції – «Демократичний форум», який відкриється 15 квітня в Каїрі. Спікером цього заходу виступив такий собі Мішель Кіло.

На відміну від свого візаві – Гальюна, оцей Кіло відверто заявив, що до складу його Форуму увійдуть видатні дисиденти, які провели чимало років у сирійських в’язницях, поки Гальюн та його люди безтурботно жили в еміграції. При цьому він прямо закликав до переговорів з Москвою та до необхідності дистанціюватися від таких «друзів» Сирії, як Туреччина і Катар...

На думку Кіло, у Росії складається враження, що СНР знаходиться під впливом Заходу і «Братів-мусульман». Крім того, для Москви союз опозиції з Туреччиною став свого роду червоною рискою. Москва дала зрозуміти: «Ми [Росія] ніколи не допустимо, щоб Сирія опинилася в руках Туреччини».

Частково Кіло покладає провину на саму опозицію: «Але що зробила сама опозиція? Вона дозволила Туреччини та іншим країнам влити в повстання ісламських бойовиків, хоча раніше їх практично не було. Що ж ми маємо в результаті? Тих, хто досі не визначився, дуже багато: близько 30% чи навіть 40%. Вони не підтримують Башара Асада, але бояться хаосу, який може настати після падіння режиму».

Тим часом, одним «другом» Сирії поменшало: розстріляли полковника Хусейна Хармуша, який був засновником дезертирської Сирійської Вільної Армії – головного озброєного угрупування опозиції.

Про страту Хармуша повідомила Сирійська Ліга Прав Людини.

Хармуш став першим вищим офіцером, який дезертирував з армії Асада. У червні минулого року він виступив із заявою з турецького села Гувеччі поблизу сирійського кордону та повідомив про формування армії дезертирів.

Пізніше він був викрадений агентами сирійської служби безпеки з табору сирійських біженців в Туреччині. «Зізнання» полковника у зраді транслювалося сирійським державним ТБ.

Варто зазначити, що нинішнє повстання в Сирії є прямим повторенням подій 30-річної давності, відомих як «різанина в Хамі», коли у лютому 1982 року сирійська армія піддала бомбардуванню, а потім взяла штурмом місто Хама, придушивши повстання радикальних ісламістів. За різними оцінками, у сутичках тоді загинуло від 17000 до 40000 осіб, в т.ч. 1000 військових, старе місто зазнало значних руйнувань...

410732

Хто є Who?

Дамаск – столиця Сирії, – одне з найдавніших міст світу. Змінювалися часи, змінювалися імперії. Остання імперія, яка правила Дамаском більше чотирьох століть (з 1517 року) – була Османська імперія.

Лише в 1920 році, після краху імперії турків, за підсумками Першої світової війни, було засновано Сирійське арабське королівство і був коронований Фейсал ібн Хусейн з династії Хашимітів. Аналогічна династія правила до 1958 року в Іраку і править до сих пір в Йорданії.

Очевидно, що для прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, який (ймовірно) за аналогією з Володимиром Путіним вважає крах Османської імперії найбільшою геополітичною катастрофою початку ХХ століття, Сирія – не більш ніж тимчасово втрачений сегмент великої турецької мозаїки, тому війна Ердогана проти Асада – це війна за підпорядкування Дамаска колишньої метрополії.

Не слід думати, що найближчі єдиновірні сусіди – Ірак та Йорданія, – близькі союзники Дамаска. Наразі навпаки.

Незважаючи на те, що і в Сирії, і в Іраку в 60-70-х роках минулого століття прийшли до влади дві гілки однієї партії – Арабського соціалістичного відродження (БААС), товариші по партії (Саддам Хусейн і Хафез Асад) були найлютішими ворогами.

Коли в 1966 році засновник БААС – сирієць Мішель Афляк – втратив партійну владу на батьківщині, – йому дали притулок в Багдаді, після чого в Дамаску його заочно засудили за державну зраду.

І навпаки: в 1978-79 рр. сирійськими та іракськими баасистами була зроблена спроба нормалізації відносин, президенти Сирії Хафез Асад та Іраку Ахмед Хасан аль-Бакр навіть вели переговори про об’єднання двох країн. Відразу ж після відставки аль-Бакра в липні 1979 року в Багдаді було оголошено про розкриття сирійської змови за участю деяких членів регіонального керівництва іракської БААС, які були незабаром засуджені і страчені.

Тому, коли спалахнула Ірано-Іракська війна у вересні 1980 року, то соціалізовані араби-суніти Сирії виявилася союзниками радикальних персів-шиїтів з Ірану, а не сусідського Іраку.

Йорданія так само, як і більшість арабських монархій Перської затоки, була на боці Іраку. Саме звідти тягнеться ненависть саудитів та інших емірів до Сирії як до союзника іранських аятолл.

Щоправда, сім’я Асада належить до алавітів, близьких до шиїтів за вірою, проте більшого мезальянсу, ніж соціаліст Асад і аятолла Хомейні вигадати було б складно. Попри це, їх союз витримав випробування часом, і ось тепер уже спадкоємці влади – Асад-молодший і Ахмадінеджад, – кріплять новий союз проти Заходу. Тому захищати один одного вони будуть до останнього набоя...

Кілька слів про роль Франції: так склалося, що після проголошення незалежності від турків у 1920 році, Сирійське арабське королівство проіснувало кілька місяців, поки не було окуповано Францією.

Протягом 20 років Франція під різними приводами намагалася нав’язати свою владу протекторату, обіцяючи автономію і навіть незалежність, поки в 1941 році під тягарем власної поразки від німців не дала обіцянку вивести свої війська із Сирії «як тільки закінчиться війна». Що й було зроблено з великим небажанням лише у квітні 1946 року.

 «Дружити» або не «дружити» – ось у чому питання

Поки на Близькому Сході вирішують, що краще: мати Кіло «друзів» чи повний Гальюн, чимало консервативно налаштованих оглядачів у США висловлюють сумніви у необхідності ворушити сирійське гніздо.

Американська газета «The National Interest» вийшла нещодавно з цікавими роздумами такого штибу: ніхто не може з упевненістю сказати, чи принесе анархія в Лівії більше страждань, ніж могла б принести перемога Каддафі. Проте, вірним є наступне твердження: диктатура, як правило, більше сприяє добробуту людей, аніж хаос. Це не робить допомогу в поваленні деспотів абсолютно аморальною. Це просто доводить, що подібні інтервенції, незалежно від того, чи є вони моральними або мудрими, не заслуговують на визначення «гуманітарні». Все це стосується і Сирії. Не потрібно бути прихильником її жорстокого керівництва, аби зрозуміти, що повалення Асада, як і повалення Каддафі, ймовірно, призведе до тривалого, антиліберального хаосу або до появи інших диктаторів...

Та й в Ізраїлі багато хто не готовий проміняти поміркованого Асада на агресивних “братів-мусульман”. Як кажуть в Одесі: воно нам потрібно?

Але жереб, як кажуть, вже кинуто. Чекати залишилось недовго. Прикро тільки, що все це сильно нагадує 1940 рік...