Про збудження рецепторів та формування смаку у територіальних громад

Федорук Анатолій Петрович - Бучанський міський голова

З 1998 року селищний голова Бучанської селищної ради.

У 2002 р. вдруге, а у 2006 р. – втретє переобраний на цю посаду.

З 2007 р. по теперішній час Бучанський міський голова.

З 2011 р. голова Правління

Київського регіонального відділення Асоціації міст України.

Завдання сьогодення:

розбудова міста європейського зразка з утворенням і функціонуванням відповідних державних інституцій.

За вагомий особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат Громадської акції «Ділова Київщина», отримав диплом та відзнаку «Патріот Київщини», нагороджений ювілейною медаллю

«20 років Незалежності України».

IMG_1401 copy

У бучанців нездорове почуття патріотизму

– Анатолію Петровичу, місто Буча – бренд сучасного міста європейського зразка в Україні. Як на мене, воно схоже на великодній кошик. Господарі подбали про його наповнення змістом та й про оздоблення не забули. Як Вам це вдалося?

– Думаю, що 2700 га цієї землі, на яких колись поселилися люди – благодатний ґрунт. На ньому повинно було «прорости» місто, народитися громада. Це мало статися. Найбільше селище в Україні, з більш як 30-тисячним населенням спочатку належало до Ірпінського об’єднання сільських і міських рад. Реалії перебування у такому статусі очевидні для тих територіальних громад, які й до нині у складі так званих «матрьошок». Різні перешкоди, зарегульованість у багатьох питаннях призводять до реально рутинного перебування територіальної громади, інертного ставлення у своєму прагненні до будь-якого розвитку.

– Хто або що змінило ситуацію?

– Звісно, що територіальна громада. Бучанці не хотіли й не могли допустити зникнення Бучі як поселення зі своєю власною історією. Ми розуміли, що можемо втратити не лише історичну назву населеного пункту, але й історію наших прадідів, свою

історію. При цьому, хто знає, що мали отримати натомість. Тому розпочали робити перші кроки в намаганні стати повноцінною адміністративною одиницею.

– Якими були ці кроки?

– Ще будучи у статусі селища міського типу, взяли участь у державно-правовому експерименті з розвитку місцевого самоврядування в нашому регіоні. Домоглися того, аби селище отримувало різницю доходної частини бюджету, зокрема 75% прибуткового податку з громадян на рівні міст обласного значення. Картина одразу почала змінюватися на краще. Реально стали відчутними всі плюси такого становища, і ми почали діяти. Із чотирьох селищ, які брали участь у експерименті, ми єдині прийняли відповідні рішення, здійснили певні кроки та досягли результату.

– Від’єднання відбулось у 2007р.?

– Сам процес тривав довго, але ми давали відповіді на всі запитання на різних рівнях, готували розрахунки до найдрібніших деталей. Розуміли, що зобов’язані були відповісти на всі питання екзаменаторів чітко і без вагань. У 2006-му план втілився в життя, а з 1 січня 2007 року ми офіційно набули статусу міста обласного підпорядкування. Уявіть собі, територіальна громада Бучі одна з перших в незалежній Україні одержала великий шанс. Останнє місто, яке набувало статусу обласного значення – Чоп. Воно мало особливий статус вільної економічної зони прикордонного міста. За довгий період законодавець – Верховна Рада, її комітети не ініціювали зміни статусу міст. Ми були одні з перших.

– Це змінило життя у Вашому регіоні?

– Докорінно. З’явилася можливість ширше подивитися на розвиток територіальної громади та місцевого самоврядування. У людей поступово почав пробуджуватись інтерес до життя у місті. Я переконаний – інакше бути не могло. Ми повинні були стати окремою адміністративною одиницею і ми це зробили. Один гість нашого міста якось сказав: «У вас, бучанцев, нездоровое чувство патриотизма». Я з ним погоджуюся цілком і повністю.

DSC00329

Діємо відповідно до потреб

– Тепер вносите зміни до Генерального плану розвитку?

– Так, час вимагає і ситуація змінюється. Колись розроблявся генплан, де потужне місто Ірпінь мало влити до своїх меж села та селища навколо. Та чи ефективно це було для територіальних громад? Чи були бажання та умови це здійснити? Селища навколо бачили дещо інший, власний шлях розвитку. Наприклад, селище Коцюбинське. Кільканадцять років намагалися приєднати населений пункт до Києва. Потім збагнули переваги перебування в Ірпінському регіоні – статус чорнобильської зони і т.ін. Кожен населений пункт йде своїм шляхом. Територіально Буча розташована в центрі Ірпінського регіону. Як окрема адміністративна одиниця Київської області в багатьох аспектах ми поєднані з Гостомелем, Ворзелем, Ірпінем. Для вирішення проблемних питань, що є сьогодні, змінюємо Генеральний план.

– Ви розширюєте межі міста?

– Межі в нас давно сформовані і, як це не дивно, узгоджені із сусідами та затверджені в установленому порядку. А Генеральний план міста корегуємо відповідно до потреб. До економічної кризи були інші пріоритети розвитку. Тоді був такий собі своєрідний будівельний бум. До нас зайшли потужні будівельні компанії. Відповідно наші плани були одні, зараз вони дещо змінилися. Нині розставляємо акценти більше на розвиток територій, які знаходяться у приватній власності. Намагаємося почути замовлення власників і бізнесу, корегуємо плани, швидко реагуємо на звернення.

–  Столиця «уквітчана» оголошеннями про найдешевші кватири в Бучі. Не зважаючи на спад на ринку нерухомості Ви продовжуєте будувати?

–  Так. На відміну від інших населених пунктів (я нікого не хочу образити чи порівнювати). Проте, сама форма змінилась. У Бучі ми ведемо комплексне будівництво. Чи то мікрорайонне, чи навіть більш масштабне. Тепер будуємо цілі мікрорайони, бо це необхідно територіальній громаді. Одна з таких забудов розгорнута на території понад 100 га. Нам свого часу вдалося створити комунальне підприємство «Бучабудзамовник», яке виконує функцію контролю над будівельними процесами в місті. Адже, як показує практика, забудовник набудує і поїде, а нам тут жити.

– Комунальне підприємство фактично організовує процес будівництва?

– У певній частині, стосовно узгодження і виконання технічних умов. Бо кожен забудовник намагається для себе мінімізувати соціальні навантаження, розвиток інфраструктури в житловому секторі. Але ж хтось повинен усе це врегульовувати. Отож, ми з розумінням відповідальності перед територіальною громадою думаємо, де будуть школи, садочки, як буде здійснюватися забезпечення питною водою чи водовідведення тощо. Тому ми взяли цей комплекс питань на себе.

– Від 1998 року в Бучі під індивідуальне житлове будівництво надано 600 земельних ділянок?

– Так. Коли до нас зайшла компанія «Київміськбуд» питання надання службового та соціального житла певній категорії громадян вдалося зрушили з мертвої точки. Щороку близько 2-х десятків квартир виділяли на соціальні потреби. Житло отримували чорнобильці, афганці, ветерани Великої Вітчизняної війни. Це питання по місту було врегульовано. Залишились одиниці. Хоча мушу сказати, що можливо не варто було цього робити в повному обсязі.

– Чому?

– Варто було по-іншому підійти до цього питання. Як показав аналіз ситуації по забезпеченню соціальним житлом, жодного безхатченка в категорії соціально-незахищеного населення в Бучі немає. Існує потреба лише в розширенні житлової площі. Тобто, у ветерана Великої Вітчизняної війни, який перебуває на квартирному обліку є діти, онуки, які проживають разом із ним. Зрозуміло, що кожна сім’я має мати свою житлову площу. Найкращим способом охопити найбільше число людей у забезпеченні житла – запропонувати дольову участь у будівництві. Інвесторами в такому проекті виступають як самі громадяни, так і міська влада. Тому на завершальному етапі ми запропонувати програму «50 на 50».

– Хто бере участь у цій програмі?

– Зараз запропонували долучитися працівників освіти та охорони здоров’я. За рік роботи понад 30 працівників бюджетної сфери розселили по двох будинках. Якби так робили протягом попередніх 6-7 років, то проблема із забезпеченням житлом на сьогодні була б цілком вирішена.

bucha 2_2 copy

Про бучанську дипломатію та демократію

– І що, в Бучі не маєте жодних земельних чи житлових конфліктів?

– Чому ж? 12 км відстань до Києва! Без непорозумінь часом не обходиться. Ми розуміємо і свідомі з того, що забезпечити всіх членів територіальної громади землею неможливо. Але щороку близько 100 земельних ділянок намагаємося виділити. Якщо ні, то забезпечити мешканців перспективою житла. Не всі це розуміють. Хтось хоче обійти існуючі норми в тій чи іншій частині, комусь не хочеться пристати на загальні умови. Всяке є.

– Якими методами врегульовуєте конфліктні ситуації?

– Треба сідати та об’єктивно розглядати кожне питання. Бо ж знайти компроміс, розумне рішення і при цьому не роздмухувати тліюче вогнище – дуже важливо. Можливо, у людей дійсно складається така ситуація, яку описують. Тоді важливо з розумінням поставитися до цих питань. Конфлікти насправді стимулюють розвиток, якщо це здоровий конфлікт. Інших просто треба уникати.

– А якщо не вдається?

– Шукати рішення. Все одно проблема сама собою не вирішується. Як приклад. Коли надавали безоплатно житло, було більше невдоволених. Із впровадженням дольової участі в будівництві ставлення учасників змінилося. Коли людина вклала принаймні 1 грн., це вже її майно! І конфлікт вичерпано.

– Це є Ваш метод – залучення громади до вирішення спільних проблем?

– Це є один із способів гуртування громади навколо їх вирішення. У багатьох аспектах життєдіяльності міста без безпосередньої участі громади не обійтися. Поясню на прикладі. У місті існувала проблема забезпечення централізованої системи водопостачання і водовідведення. Реалізувати стовідсотково за рахунок коштів місцевого бюджету чи робити запозичення з державного бюджету теж було неможливо. 100 років будувалося місто і все це перебудувати за рік чи два – нереально. Ми пішли шляхом залучення мешканців мікрорайону, вулиці до реконструкції.

– Ви зайнялися самоорганізацією населення?

– Щось подібне. Ми ініціювали створення кооперативів. Щороку по 10-12 вулиць, цілі мікрорайони змінювали інженерну інфраструктуру. Місто безпосередньо брало участь у цьому процесі: забезпечувало необхідними матеріалами. Громадяни виконували проект. І це було дуже знаково, оскільки одразу стає все прозоро. Збирається вулиця чи мікрорайон і кажуть: «От ми хочемо…». Але щоб підтвердити свої наміри ініціативній групі пропонується взяти технічні умови та звернутись до проектної організації. Самостійні обрахунки реальних затрат на громадян діють вражаюче. Не всі проходять це випробовування. Але якщо сил і терпіння вистачає – проект має продовження. А якщо вже на першому етапі починалися конфлікти на кшталт «я буду, а я не буду», то тут треба ще на рік відкласти вирішення питання.

– А потім?

– А потім по-українськи, на прикладі сусідньої вулиці показати, як це діє: «Ваші сусіди вже мають, а ви ні!». Діє! Якось виникла ситуація, коли об’єктивно залишилась одна вулиця, там, де, виходячи з технічних умов забудовник повинен був перекладати інженерні комунікації. Тобто, мешканцям вулиці, скажімо, повезло: за збігом обставин не було необхідності дофінансовувати відновлення мереж. Здогадуєтесь що відбулося, коли дізналися про це мешканці сусідньої вулиці? «Тільки спробуйте їм зробити безкоштовно комунікації. У нас немає білих, чорних чи сірих», – ось така була реакція.

– Це така бучанська демократія?

– А як ви думали? Коли люди стають учасниками процесу, а ми їх залучили до нього – мусимо всі дотримуватися спільно вироблених правил. Тоді змінюється геть усе: ставлення до проблеми, з’являється відповідальність за розв’язання питання, збуджуються рецептори і починається формування смаку до життя, бо воно твоє і ти вже не просто учасник процесу. А відповідальність вимірюється у грошовому еквіваленті. Побудоване поруч за кошти міста – не ціниться, а за свою власну, кровно зароблену гривню – так.

060426 D7870  21 copy

Далі знов про гроші

– За 14 років бюджет Бучі зріс у понад 100 разів. За рахунок чого?

– Якщо пригадати Бучу в 1997 році, то окрім 12 чиновників селищна рада нічого не мала. Жодної комунальної служби, жодного об’єкта соціального призначення. Все фінансувалось і отримувалося з Ірпінської міської ради. Можна уявити, яким було селище Буча, якщо принцип фінансування провадився за залишковим принципом. У державі немає такого розподілу: ось населений пункт, туди даються кошти, а туди – ні. Розрахунки велися на жителя, на соціальну мережу. Чим більше повноважень ми брали на себе, тим більшими ставали цифри бюджету. Сам по собі бюджет не зростає. Насамперед, його треба наповнювати. Відтак розвивати бізнес, думати про економічну складову життєдіяльності громади. Шукати інвестиції.

– Вас здається не торкнулися кризові явища останніх років?

–  Наші підприємства достойно пережили їх і працюють. Збереглися трудові колективи. Люди не залишилися без роботи. Левова частка надходжень до нашого бюджету – прибутковий податок з громадян. Проте, на його кількісне вираження впливає близькість розташування міста до столиці. Об’єктивно Київ дає привабливіші пропозиції щодо працевлаштування.

–  Ви намагаєтеся залучити інвесторів на свою територію, створити нові робочі місця?

– Звичайно. Будь-яка інвестиція не буде зайвою для тієї чи іншої територіальної громади, незалежно під Києвом вона, чи ні. Навпаки, чим ближче до столиці, тим більша потреба доброї інвестиції. Ми не повинні стати спальним районом мегаполісу.

– Цьогорічний бюджет у Вас соціально-направлений. Значна частина коштів спрямовується на вирішення питань освіти та охорони здоров’я.

– Не тільки в нас. Соціальна направленість цьогорічного бюджету – функція, делегована державою. Саме держава взяла на себе зобов’язання помісячно, поквартально нарощувати соціальні виплати. Варто відзначити, що вдається це робити. Спілкуючись безпосередньо з громадянами, відчутно рух цього процесу. Але ми ще й за рахунок коштів місцевого бюджету додатково фінансуємо певні програми. Це значною мірою дає можливість говорити, що місто -соціально-орієнтоване.

Про водний баланс і не тільки

– Програма «Питна вода» вирішує питання соціальні чи комунальні?

– Не можна реформувати комунальну сферу не враховуючи соціальну складову. Труби можна міняти, нові свердловини пробурювати, будувати резервуари чистої води, але якщо це не вирішує питання кількості, якості води та вартості послуги водопостачання і водовідведення, то навіщо його реформувати?

– У Бучі з 1 квітня підвищилися тарифи на воду?

– Ми привели їх у відповідність. Це вимушений крок. Воду подають з Ірпеня. Сусіди ще з початку року затвердили нові тарифи. Ми змушені покривати різницю в тарифах на водопостачання та водовідведення. Зрозуміло, що місцевий бюджет собі цього дозволити не може.

– Як відреагувала громада?

– Зрозуміло, що будь-яке підвищення тарифу неприємно впливає на споживача. Безперечно, з цього приводу були різні дискусії. Але, знову ж таки, намагаємось об’єктивно розглядати це питання. Проблема з водою на території нашого регіону давня. Вона виникла через пошкодження водоносних горизонтів утворенням великої кількості кар’єрів. Ми не маємо юрського горизонту. Маємо низький дебет води з великим вмістом заліза, сірководню і т.ін. Необхідно робити доочистку.

– Як вирішуєте цю проблему?

– Ми побудували резервуари чистої води, де відбувається накопичення і підготовка води до споживання в одному з районів міста. Завершуємо в іншому. Замінили велику кількість мереж. Не зупиняємось у реалізації питань доочищення води. Навіть встановлюємо наземні станції доочистки води там, де це необхідно. У межах програми «Питна вода» запроваджуватимемо реалізацію бутильованої води. На І етапі визначено 4 місця, де її можна буде придбати. Громада пильно стежить за цими процесами і з розумінням ставлятиться до того, що підвищення тарифу є об’єктивною, реальною дійсністю, а не надуманою кимось примхою з метою отримання прибутку.

–  То є порозуміння, є баланс стосунків громади і його обранця. Як Вам це вдається?

–  Слухати. Треба навчитися слухати і прислухатися до територіальної громади. Відчувати найменші інтонації бажань і прагнень, вдоволень і невдоволень. Аналізувати, робити висновки, і лише потім приймати рішення чи пропонувати механізми реалізації. Важливо донести свої власні прагнення до територіальної громади. Вас мають ПОЧУТИ. Не чують – зробіть перший крок. Не почули? Крок був не вірним! Робіть другий крок. Якщо й після цього мало толку – йдіть собі геть.

– Ви пам’ятаєте свій перший крок?

– Може не перший, але один із важливих. До 2000р. у Бучі не було жодного спортивного майданчика. Як так? Навіть невеличкі українські села мають, принаймні, стадіон. А тут так склалося, що в Ірпінському регіоні, на той час, спортивна інфраструктура була не розвинута. Мали приклад Броварів, де великі підприємства-флагмани побудували спорткомплекси, які, до речі, чомусь зараз не всі використовуються. Отож була необхідність і вирішили будувати.

– Теж залучали громаду?

– Як кажуть «з миру по нитці…». Коли порахували, виявилося, що вартість будівництва стадіону сумарно більша, ніж бюджет міста, не говорячи про бюджет розвитку селища Буча. Зібрали тоді ми актив керівників підприємств ТОВ «Бучанський завод скловиробів», КП фірма «Агробудпостач», ЗАТ «Міліоратор», ТОВ «Бучанський завод склотари» та інших і поділились ідеєю будівництва.

–  Той же метод, що із мешканцями?

– Авжеж. «Ми в цю ідею не вірили, що хтось там щось побудує»,– скептично говорили керівники підприємств. Але зносили в кого що було – хто цвяхи, хто транспорт давав. Обмінювалися по бартеру, стягували все докупи та вперто реалізовували задумане. Я пам’ятаю, коли сходила перша травичка на спортивному полі, приїхали керівники цих підприємств на новобудову. «Буде стадіон!» – зробили висновок.

– Який комунікатор для спілкування з територіальною громадою найбільш прийнятний для Вас?

– Безпосередні зустрічі із громадянами. Телебачення чи преса не поставлять вам питання, а люди – так! Ще й у реальному часі. Це, на мій погляд, найкращий спосіб почути громаду, вловити інтонацію їх настрою, думку з того чи іншого приводу. Часто радимося. Ми дещо відійшли від стандартних варіантів інформування населення. Ніщо не замінить живого спілкування з людьми. Треба знати правду, і про себе у зокрема.

040913 D6650 copy

(Само) врядування

– Буча схожа на європейське містечко, де все зроблено зі смаком, розташовано там, де йому належить бути.

– Не буду переконувати Вас у зворотному. Бо все, що ми будували, має свою історію. Коли ми в 1998 році починали щось робити в Бучі, неважливо чи то встановлення знаку, чи обрізка дерев, громада реагувала невдоволено, підозріло: «Що вони там роблять?», – і одразу опозиція до влади. Не було відчуття єдності громади. Влада собі існувала окремо, громада – окремо. На сьогоднішній день є контакт з обласною владою, виконавчими органами влади держави. Є розуміння громади: риють вулицю – значить так треба! Отже, влада діє згідно з планом робіт і т.ін. Докорінно вдалося змінити ставлення людей до влади, сформувати громадську думку. Ми пройшли цей шлях від зміни статусу міста і до його розбудови разом із громадою. Саме громада стала рушійною силою усіх цих процесів. Оце і є реальні етапи розвитку місцевого самоврядування.

– Якими бачите наступні етапи або перспективи розвитку місцевого самоврядування?

– Хотілось б досягти такого рівня самоврядування як, наприклад, у Польщі. Для прикладу, ситуація з утриманням церков. Кожна громада самостійно визначає вартість пожертв на церкву. Свідомі громадяни сплачують внески. Відтак, формуються місцеві податки і збори. Тобто, громада визначає, що варто робити, а що ні. Громадянам не нав’язується чиєсь бажання, а вони свідомо приймають рішення. Тоді відчувається колективізм громади, безпосередня участь в управлінні кожного. Необхідними є рушії, державні механізми, які б стимулювали бажання територіальної громади якісно поліпшити стиль життя. Без цього розвиток не можливий.