Миттєвості космічної весни

12 квітня 1961 року здійснилась тисячолітня мрія людства – подолавши земне тяжіння, людина рушила у космос, до зірок. Натомість шлях до першого польоту тривалістю усього 108 хвилин був далеко не безхмарним – його підготовка без перебільшення зайняла 30 років…

109909

Ще на початку 30-х років ХХ століття, точніше – 31 жовтня 1933 року, шляхом злиття двох аматорських груп дослідників реактивного руху, – було утворено державну установу – Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ).

Великим прихильником різноманітних новацій, що сприятимуть підвищенню обороноздатності CРСР, був маршал Михайло Тухачевський. Саме за його наказом дослідження РНДІ були включені до плану роботи на замовлення Червоної Армії.

Серед працівників цього РНДІ починали свою кар’єру молоді спеціалісти-інженери Сергій Корольов та Валентин Глушко – основоположники радянської космонавтики.

Сумна доля заколотника Тухачевського відобразилась на усьому, до чого він мав відношення, в т.ч. до РНДІ, який запідозрили у причетності до так званої змови військових проти Сталіна.

Попри те, що перші радянські порохові некеровані ракети почали випробувати ще у 1935 році, внаслідок стрімкого плину кадрів у часи репресій реактивні снаряди до систем залпового вогню РС-82 та РС-132 (більш відомі як «Катюша») були прийняті на озброєння лише в червні 1941 року.

Упродовж війни Німеччина зробила якісний ривок вперед: у підземних заводах-концтаборах фашисти під керівництвом талановитого конструктора Вернера фон Брауна налагодили серійне виробництво великих балістичних ракет ФАУ-2. На відміну від радянських реактивних снарядів, вага яких не перевищувала кількох десятків кілограмів, ракета ФАУ-2 вагою понад 12,5 тон та бойовим зарядом 800 кг вибухівки вражала уяву своїми фантастичними (як на той час) можливостями.

Перше завдання Сталіна, щойно радянські війська зайняли територію Німеччини, було таке – негайно знайти усі готові ракети, навіть рештки, уламки, запчастини, будь-які креслення, і головне – німецьких спеціалістів-ракетників.

До Німеччини відрядили Сергія Корольова і Валентина Глушко. Корольов мав розібратися з конструкцією ракети та технологією виробництва, Глушко – налагодити випуск ракетних двигунів за німецьким зразком.

Завдання було виконано – вдалося зібрати з трофейних вузлів та запчастин півтора десятка цілком придатних зразків ракети ФАУ-2.

Копія цього німецького виробу під назвою Р-1 стала першою радянською балістичною ракетою, запуск якої відбувся у 1948 році. Тривалий час керування польотом радянських ракет Р-1 здійснювалося за допомогою трофейного командного пункту на колісному ходу, за участі «трофейних» німців, яких привезли у СРСР разом з сім’ями.

У наступному, Корольову вдалося модернізувати німецьку ракету, виправивши деякі її недоліки, після чого в СРСР її прийняли на озброєння. Ракетні двигуни РД-100 для них «розробив» Валентин Глушко, творчо відтворивши німецьку конструкцію з урахуванням радянської виробничої бази. 

Згодом наші конструктори розробили проект більш потужної ракети Р-5 – яка зовсім не була схожа на німецькі прототипи і вже більше нагадувала сучасні ядерні ракети, що знаходяться на озброєнні Росії та США.

Є така укорінена помилка, що двічі Герой Соціалістичної праці Корольов отримав першу Зірку за Супутник, другу – за політ Гагаріна. Це не зовсім так: першу Зірку Героя він отримав у 1956 році за вдале проведення божевільного експерименту: 2 лютого 1956 року, за наказом Микити Хрущова, відбулась операція “Байкал» – бойова ракета Р-5М з ядерною боєголовкою потужністю 80 кілотонн стартувала з полігону Капустін Яр і через кілька десятків хвилин влучила у пустельний район на північ від Аральського моря – по каналах зв’язку пройшло повідомлення: «Бачу «Байкал!» – потужний ядерний взрів затьмарив спекотне Сонце. Дослід відбувся, як тоді казали, на зустріч ХХ з’їзду КПРС. Важко собі навіть уявити наслідки, якби щось пішло не так...

Ми – перші у космосі

Післявоєнні часи ознаменувалися початком гонки озброєнь – як ядерних, так і ракетних. Слід відзначити, що початкові позиції американців у ракетному змаганні були набагато кращими за радянські: якщо до СРСР у 1945 році потрапило лише півтора десятка придатних ФАУ-2 та другорядні інженери ракетної галузі, то до американців потрапив сам головний конструктор Вернер фон Браун разом зі своїм КБ у повному складі, а на додачу – півтори сотні збережених німцями ФАУ-2.

005975

Так історично склалося, що американці мали потужну стратегічну авіацію та розгалужену мережу військових баз за кордоном, поруч з СРСР. Відтак розвиток ракетної техніки не вважався першочерговою справою. Тривалий час військове відомство США було цілком задоволено ракетами малої та середньої дальності, що можуть “закинути» бойову частину вагою до півтори тони.

Інша справа – СРСР: після випробування першої водневої бомби у 1953 році, Микита Хрущов був у захваті від росту потужності моноблочних термоядерних зарядів, які у 1960 році сягнули захмарної межі – 100 мегатонн!

Натомість такі потужні термоядерні боєголовки зазвичай важили біля п’яти тон у той час, як звичайні ядерні заряди невеликої потужності важили у рази менше.

Враховуючи відстань між СРСР і США, відсутність закордонних військових баз, Корольов отримав у 1953 році, здавалося б, нездійсненне завдання: зробити ракету, яка змогла би “закинути» корисну вагу 5,5 тон на відстань 8000 км!

Темпи роботи вражали: усього через три роки після постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР в казахських степах було збудовано полігон, відомий наразі під легендарним ім’ям – Байконур.

15 травня 1957 року розпочалися льотні випробування принципово нової двоступеневої ракети Р-7 вагою 280 т – вдесятеро більшою за Р-5! Перші два пуски були невдалі і лише 21 серпня 1957 року ракета долетіла до заданого району на Камчатці. Успіх було повторено 9 вересня.

Відтак Корольов звернувся до уряду з проханням: дозволити бойову ракету запустити трошки по іншій траєкторії...

Тоді ще ніхто не передбачав публічних наслідків такої події, Хрущову було просто байдуже. Супутник нашвидкуруч зібрали менш ніж за місяць.

Лише 4 жовтня 1957 року, отримавши заголовки західних газет, Хрущов зрозумів, яку потужну пропагандистську зброю він отримав.

Коли у наступному була поставлена задача запустити людину у космос і виявилося, що корабель “Восток» важитиме п’ять тон, Корольов не хвилювався – це була добре відома йому вага термоядерного заряду, під який від конструював ракету ще з 1953 року...

Шляхом невеличкої доробки ракети Р-7 (додаванням третьої ступені), вже у 1960 році Радянський Союз мав усі можливості запустити людину у космос.

До речі, політ Юрія Гагаріна був далеко не першим випробуванням космічного корабля «Восток» – до цього було сім безпілотних запусків на орбіту (з них кілька невдалих), в т.ч. легендарний політ собак Білки і Стрілки у серпні 1960 року.

Відтак, програш американців у квітні 1961 року був заздалегідь запрограмований – вони не могли швидко надолужити восьмирічне відставання від Корольова...

Епізод з життя Юрія Гагаріна

Перший космонавт Землі Юрій Гагарін був обов’язково членом КПРС, бо інакше бути не могло. Натомість, як щирий росіянин, він був людиною хрещеною та трошки віруючою.

Одного разу, на свій день народження (йому щойно виповнилося 30 років), він разом з товаришем – капітаном Валентином Петровим – вирішив поїхати до Троїце-Сергієвої лаври, діючого тоді храму. Наївно розраховуючи, що їх не впізнають, переодяглись у «цивілку» та на новенькій «Волзі» ввечері поїхали подивитись церковну службу. Сподівання залишитись інкогніто були марними, адже у що Гагаріна не переодягай – впізнають...

Коли вони прийшли в лавру, натовп народу розгорнувся до Гагаріна за автографами. Ще навіть служба не встигла скінчитися, але усі, дізнавшись про приїзд Юрія Олексійовича, поспішили до нього. Ось така була народна любов до нього, і він не міг нікому відмовити.

Тоді, в лаврі, їх (а у першу чергу, звичайно, Гагаріна) врятував батько-намісник. Він завів їх до себе в келію, де, за російським звичаєм налив нам і після третьої чарки каже: «Ну, а хто мені повірить, що в мене в келії був Гагарін?» На що Гагарін йому з гумором: «Ну, а хто не повірить?» Дістав свою фотографію, надписав «батькові-наміснику від Гагаріна, з найкращими побажаннями» і подарував. Той каже: «Ну, це обмити треба!». Ну, й обмили, звичайно!

Потім батько-намісник запропонував Гагаріну та Петрову відвідати Церковно-археологічний кабінет при Московській духовній академії. Коли вони підійшли до макету храму Христа Спасителя, Гагарін заглянув всередину, подивився і каже: «Дивіться, яку красу зруйнували!» Він був дуже приголомшений…

А через деякий час після поїздки, Юрій Гагарін, виступаючи на засіданні пленуму ЦК з питань виховання молоді, у відкриту запропонував відновити храм Христа Спасителя як пам’ятника військової слави, як видатний твір православ’я. Одночасно він запропонував відновити зруйновану більшовиками Тріумфальну арку. Мотив у Гагаріна був дуже простий: не можна піднімати патріотизм, не знаючи свого коріння. Оскільки храм Христа Спасителя – це пам’ятник військової слави, то люди, які йдуть захищати Батьківщину, повинні це знати.

Ніхто на пленумі, звичайно, не чекав таких слів від першого космонавта, реакція була приголомшлива, – пролунали бурхливі оплески!

Президія, звичайно, була серйозно налякана, але нічого зробити проти Юрія Олексійовича вони, зрозуміло, не могли.

109918

Буханка хліба

Ніч перед 12 квітня 1961 року Корольов провів на валідолі – він не зімкнув очей, нічого не їв. Подумки він був у циклограмі польоту наступного дня. «Чи все враховано?» – запитував він себе знову і знову.

Про що він згадував напередодні цього вирішального дня? Можливо про зустріч з Костянтином Ціолковським, який відкрив йому зоряне небо.

Можливо й про інше – як він, засуджений Корольов, після перегляду вироку в листопаді 1939 року вибув з табору на Колимі в напрямок Магадану, де мав з морським тюремним транспортом продовжити рух до порту Владивосток, звідки залізницею – на Москву.

Шлях до Магадану був один – 600 кілометрів по заметеній снігом роздовбаній дорозі у кузові «полуторки», у лютий сибірський мороз, а скрізь – лише непролазна тайга на тисячу кілометрів. Ані вліво, ані вправо – тільки прямо. Або назад – у табір.

Наприкінці дороги зламалася машина. Магадан був вже поруч, проте надії швидко полагодити вантажівку без допомоги – не було.

Корольов попросив дати йому на руки документи, і дозволити йти пішки. Корольов розумів – якщо він не встигне на останній транспорт – доведеться на півроку, до весни, повертатися на Колиму, де він найімовірніше загине від цинги.

Конвоїри теж розуміли, що втекти йому нікуди. Хоч і 1939 рік на дворі, авжеж повірили засудженому на слово, і вручили папери – наче долю – у його руки…

Він йшов пішки. Довго йшов. Через нічний зимовий ліс на станцію. Він був голодний, страшно виснажений і ледве пересував ноги, зимова холоднеча пробиралася до тіла крізь старий одяг.

Він йшов і мріяв, можна сказати, марив про одну єдину скоринку хліба, яка дозволила б хоч трохи втамувати голод, добрести до станції і не залишитися назавжди в цьому мертвому зимовому лісі. Сили вже майже залишили його, як раптом він побачив на сніговій дорозі якийсь темний предмет. Він нахилився до нього і не повірив своїм очам: на снігу лежала буханка хліба. Вона була тепла, майже гаряча, і від неї, здавалося, ще виходив пар. Корольов схопив її, притиснув під пальто до тіла і, потроху від неї гріючись, відщипуючи по маленькому шматочку, жував, обливаючись сльозами, поки не дійшов до станції. Він так ніколи й не дізнається, звідки взялася ця буханка, хто її поклав.

Так він дістався Магадану наприкінці листопада 1939 року. Попри це, він не встиг на пароплав «Індигірка», який на початку грудня того ж року вирушив до Владивостока. Чи то папери не встигли оформити, чи місця не знайшлося – хтозна, ми вже ніколи не дізнаємося…

Здавалося б – усе, кінець, повний відчай. Натомість швидко прийшла інформація: пароплав «Індигірка» розбився біля берегів японського острова Хоккайдо. Усіх в’язнів втопили живцем у трюмах, аби вони не втекли до Японії… Згодом капітана корабля по поверненню розстріляють, начальнику конвою дадуть 8 років таборів, проте кому від цього легше…

На якомусь маленькому човні Корольов врешті-решт дістався Владивостока, звідки його направили у Хабаровськ. Доїхав він туди у майже безнадійному стані – напівтруп. Він був настільки безнадійний, що начальство пересильної тюрми відпустило його без конвою (вдруге!) до місцевої жінки-лікаря. Попри наші уяви про сталінські часи, лікар не кинула хворого – перев’язала рани, а наступного дня принесла велику миску сирої капусти та моркви – найпростіші ліки від цинги.

Корольов вижив і згодом, в березні 1940 року, вже був у Москві.

Його не звільнили. Після чотирьох місяців Бутирки йому зменшать строк до 8 років позбавлення волі, проте він залишиться у Москві в такий собі «шаражці» – працювати у закритому конструкторському бюро на умовах, схожих на щось середнє між гауптвахтою і домашнім арештом. Авжеж – не Колима…

Так доля врятувала Корольова тричі.

Він не любив згадувати цю історію, лише коли було особливо важко і лише у колі довірених друзів.

Про що ця розповідь? Мова не про сталінські репресії – це окрема тема.

Корольов сильно хвилювався в ніч перед 12 квітня 1961 року. Багато хто на Байконурі був у песимізмі – ракета ненадійна, Гагарін загине, нічого не вийде…

Лише Корольов вірив у свою справу, бо якби Гагарін загинув – усе було б даремно – і буханка хліба, і рятівна миска капусти, і роки роботи у тюремному КБ…

Корольов вистраждав своїм життям перший політ Гагаріна. Коли він йшов пішки нічним зимовим лісом під Магаданом, коли плив у Владивосток, коли хворів у Хабаровській пересилці…

Корольову поталанило. Ще будуть часи, коли радянським ракетам не щаститиме, але 12 квітня 1961 року Сергій Павлович мав усі підстави сказати – авжеж є Бог на світі!

Стивен Кинг о запуске первого советского спутника

Впервые я пережил ужас – подлинный ужас, а не встречу с демонами или призра¬ками, живущими в моем воображении, – в один октябрьский день 1957 года. Мне только что исполнилось десять. И, как полагается, я находился в кинотеатре «Стратфорд» в центре города Стратфорд, штат Коннектикут.

Шел один из моих любимых фильмов, и то, что показывали именно его, а не вестерн Рандольфа Скотта или боевик Джона Уэйна, оказалось вполне уместно. В тот субботний день, когда на меня обрушился подлинный ужас, была «Земля против летающих тарелок» (Earth vs. the Flying Saucers) Хью Марлоу. И вот как раз в тот момент, когда в последней части фильма пришельцы готовятся к атаке на Капитолий, лента остановилась. Экран погас. И пленка не порвалась – просто выключили проектор. А дальше случилось нечто неслыханное: в зале зажгли свет. Мы сидели, оглядываясь и мигая от яркого света, как кроты. На сцену вышел управляющий и поднял руку, прося тишины, – совершенно излишний жест. Я вспомнил этот момент шесть лет спустя, в 1963 году, в ноябрьскую пятницу, когда парень, который вез нас домой из школы, сказал, что в Далласе застрелили президента.

...Мы сидели на стульях, как манекены, и смотрели на управляющего. Вид у него был встревоженный и болезненный – а может, это было виновато освещение. Мы гадали, что за катастрофа заставила его остановить фильм в самый напряженный момент, но тут управляющий заговорил, и дрожь в его голосе еще больше смутила нас.

– Я хочу сообщить вам, – начал он, – что русские вывели на орбиту вокруг  Земли космический сателлит. Они назвали его... «спутник».

Сообщение было встречено абсолютным, гробовым молчанием.

Помню очень отчетливо: страшное мертвое молчание кинозала вдруг было нарушено одиноким выкриком; не знаю, был это мальчик или девочка, голос был полон слез и испуганной злости: «Давай показывай кино, врун!»

Управляющий даже не посмотрел в ту сторону, откуда донесся голос, и почему-то это было хуже всего. Это было доказательство. Русские опередили нас в космосе. Где-то над нашими головами, триумфально попискивая, несется электронный мяч, сконструированный и запущенный за железным занавесом. Ни Капитан Полночь, ни Ричард Карлсон (который играл в «Звездных всадниках» (Riders to the Stars), боже, какая горькая ирония) не смогли его остановить.

Он летел там, вверху.., и они назвали его «спутником». Управляющий еще немного постоял, глядя на нас; казалось, он ищет, что бы еще добавить, но не находит. Потом он ушел, и вскоре фильм возобновился.