Ленін на усі часи

Володимир Ульянов-Ленін – найвидатніша постать ХХ століття, людина, що уособлює собою цілу епоху. Про нього без перебільшення можна сказати – він змінив хід історії. Ця характеристика не містить оцінки (позитивної чи негативної) його постаті, просто без нього усе було б інакше.

443445 copy

Брат державного злочинця

Біографія Леніна стала хрестоматійною, проте ми нагадаємо деякі віхи.

Він народився 1870 року, 22 квітня за новим стилем, в м. Симбірську в родині інспектора народних училищ Іллі Миколайовича Ульянова.

Батько Володі помер у 1886 році – за рік до закінчення ним гімназії.

На щастя, старий Ульянов, тоді вже дійсний статський радник (генерал-майор) не дожив до ганьби, коли його сина Олександра заарештували і стратили як державного злочинця в травні 1887 року.

Хтозна, як би склалася доля Леніна, якби не директор гімназії – Ф.М. Керенський, батько Олександра Керенського, майбутнього голови Тимчасового уряду Росії. Він опікувався після смерті Іллі Миколайовича долею родини Ульянових, а Володимир, попри рідство до ворога держави, отримав по закінченню гімназії золоту медаль і гарну характеристику, що виглядало неприхованим демаршем з боку Керенського-старшого на адресу влади.

Врешті-решт це допомогло Володимиру поступити до Казанського університету на юрфак, де він протримається не довго – з першого ж курсу його відрахують як неблагонадійного.

Шлях у революцію

В дитинстві маленький Володя був хлопчиком непримітним, як кажуть – звичайним відмінником, навіть не бешкетував і не цікавився політикою.

Страта Олександра це змінила.

Спочатку студентський гурток народовольців, а потім виключення з університету відкрили дорогу юнакові в революцію.

Дуже швидко Ілліч винайшов власну формулу, викладену у статті «Що робити?» (1902). Зміст її зводився до такого: у чому полягають справжні інтереси робітничого класу? Не у тому, щоб підвищити заробітки, поліпшити умови праці та побуту робітників (бо це буржуазний трейд-юніонізм!), а в тому, щоб перемогла революція на чолі з революційним авангардом – партією Леніна.

Важко зрозуміти цю логіку, але отакий був Ленін – теоретик. Натомість він увійде в історію як геніальний тактик.

До речі, Леніним він став у 1901 році, коли почав підписувати власні твори як «Н. Ленін». За поширеною версією, цей псевдонім він взяв на честь сибірської річки Лена. За іншою версією – псевдонім пов’язаний із реальною людиною – Миколою Єгоровичем Леніним, діти якого були знайомі з Володимиром Ульяновим, і співчуваючи тому, – передали йому паспорт померлого батька, виправивши дату народження.

unian_384976

Поворот долі

Ленін так би і залишився другорядним революційним діячем, яких було чимало, якби не збіг обставин.

До Першої світової війни він прославився кількома малозрозумілими статтями та тим, що його «більшовики» були гучною напівбандитською терористичною організацією, слава яких лунала у телеграфних повідомленнях «їх розшукує поліція». Багато залишається невідомим, але можна стверджувати, що «партійною роботою» за гаслом «грабуй награбоване» займалися: «бригада» авторитетного єкатеринбургського злодія Якова Свердлова, загін грабіжників Йосипа Сталіна та Симона Камо, та багато інших дрібніших «революціонерів» на кшталт злодія-рецидивіста Котовського.

Але після розгрому революції 1905 року та реакції часів Столипіна – більшість «експропріаторів» була заарештована та відправлена у місця з більш прохолодним кліматом. Ленін при першій нагоді в січні 1908 року їде в еміграцію, де залишається без копійки коштів.

Хтозна, як би склалася його доля, якби не війна. Її він зустрів у австрійській в’язниці, куди його посадили за підозрою у шпигунстві на користь Росії.

Після звільнення за клопотанням депутата австрійського парламенту Віктора Адлєра, Ленін наче змінився: через кілька тижнів у Швейцарії він оголосив, що світова війна є чужою інтересам трудящих, грабіжницькою і не справедливою, відтак слід встати на позиції «революційної поразки» власної країни на відміну від лінії «революційної оборони», яку зайняли усі європейські ліві.

Після того, як німецькі соціал-демократи одноголосно підтримали у Рейхстазі військовий бюджет, – Ленін з прокльонами на їх адресу заявив, що він більше не соціал-демократ, а комуніст!

У часи патріотичного піднесення на початку війни така позиція могла викликати хіба що суровий осуд. Єдиною особою, хто із зацікавленням сприйняв заяву Леніна – був Олександр Парвус (Гельфанд), міжнародний авантюрист лівих поглядів та аферист від великої політики, давній знайомець Леніна і Троцького.

Парвус мало не з початку війни пропонував свої послуги Німеччині в організації революції у Росії. Не безкоштовно – він запросив аванс 5 мільйонів рублів, а на повне виконання плану – цілих 20 мільйонів! Астрономічні, як на той час, кошти. Нарешті, після довгих умовлянь, йому спочатку надали 2 мільйона дойчмарок, а у грудні 1915 року він отримає від німецького посла у Копенгагені ще 1 мільйон рублів готівкою.

Троцький тоді критично поставився до Парвуса, написавши красномовну статтю «Некролог живому другові». Відтак Парвус звернувся до Леніна. Зустріч Леніна і Парвуса теж завершилась нічим – Ленін зрозумів, що той намагається грати з ним втемну, пропонуючи копійки з барського гаманця.

Натомість розуміючи, що Парвус нікуди не дінеться, Ленін тримає його на відстані, пропонуючи зв’язок через Якова Ганецького – кур’єра та зарубіжного казначея партії, номінального власника більшовицьких валютних рахунків та підставних фірм за кордоном.

У грудні 1916 року Ленін таємно відвідав німецьке посольство у Берні (Швейцарія), де дві доби вів переговори.

Нарешті, на початку квітня 1917 року, після повалення царизму, Ленін прийняв німецькі пропозиції, обставивши їх багатьма умовами, щоб якось захистити свою репутацію. Уся комбінація була заявлена як обмін інтернованими особами та військовополоненими.

З квітня 1917 року німецький МЗС отримав в держказначействі 3 мільйона дойчмарок на революційну пропаганду в Росії, і вже 9 квітня (за новим стилем) вагон російських політемігрантів виїхав з Цюриха до німецької пограничної станції Готтмадінген…

Уінстон Черчілль згодом уїдливо зауважить, що Ленін був ввезений до Росії в опломбованому вагоні «як чумна бацила».

Від Квітня до Жовтня

Нарешті, 3 квітня (16 за новим стилем) Ленін прибуває до Петрограду. Почесну зустріч Леніну організував голова Петроградської ради, меншовик Чхеїдзе. Була почесна варта з понад 7000 солдатів та матросів.

Не знали зустрічаючі особи, з чим їде Ленін…

Перший же виступ Ілліча приголомшив та розгнівав публіку – Ленін проголосив «Квітневі тези», у яких поставив завдання сприяти поразці Росії у війні заради того, аби перетворити зовнішню (імперіалістичну) війну на внутрішню – громадянську, в якій перемогти і встановити диктатуру пролетаріату.

Було кілька виступів Леніна з тезами – ніхто не аплодував! Відомий соціал-демократ Богданов перервав його реплікою: «Це ж повна маячня божевільного!»

Навіть відданий Каменев у газеті «Правда» обережно надрукував ленінські тези, зауваживши, що «схема Леніна є неприйнятною».

В захваті був лише німецький резидент у Стокгольмі, який направив схвальну шифротелеграму у Берлін.

Щойно пішли на рахунки німецькі кошти, як Ленін зумів «переконати» силою готівкових «аргументів» усю партію, і до липня 1917 року він відновив своє беззастережне лідерство та навіть сколотив збройний військово-революційний загін з числа дезертирів та просто не бажаючих відправлятися на фронт солдат та матросів запасних тилових частин.

Він звичайно хотів влади, він просто марив нею, але ще більше він не хотів повторити долю брата Олександра, тому надто довго вагався, не вчиняючи жодних кроків на захоплення влади.

Здавалося, що Ленін очікував, коли влада сама впаде йому в руки, щоб якнайменше прикласти до цього зусиль. І це була вірна тактика: Росія тоді рухалась шляхом політичної та адміністративної деградації.

Заколот Корнілова у серпні 1917 року відбувся і був подавлений без жодної участі більшовиків: Ленін лише спостерігав, як Тимчасовий уряд налаштовує проти себе військових…

Наприкінці жовтня 1917 року Ленін скаже легендарну фразу: «Вчора було за рано, завтра буде запізно…»

До речі, серед підручних Леніна був такий видатний діяч Володимир Бонч-Бруєвич (в наступному – керівник справами Раднаркому). Його рідний брат – генерал Михайло Бонч-Бруєвич, напередодні заколоту – командуючий гарнізоном м. Могильов, де розташовувалась ставка Головного командування військами Росії.

Відтак, Ленін мав певні зв’язки з частиною військових, які були радикально налаштовані припинати бардак в країні і навести лад жорстокою рукою. Знаючи Леніна, ці військові ні на мить не сумнівалися у здібностях Леніна…

Сам Ленін тримався осторонь фактичної участі у збройному повстанні, дозволивши Льву Троцькому на честь його дня народження 26 жовтня (7 листопада) влаштувати революційну феєрію у Петрограді. Чи то вакханалію…

Коли справа була зроблена, Ленін вночі з’явився на трибуні ІІ з’їзду Рад, де пролунало відоме: «Революція, про яку так довго говорили більшовики – відбулася!»

Від Жовтня до Бреста

Отримавши владу, Ленін постав перед дилемою: якщо відразу укласти мир з німцями, то уряд більшовиків не протримається і кількох тижнів. Якщо тягнути час – не дозволять німці, бо треба розраховуватися по векселях.

Ленін вирішив одночасно робити обидві речі: укладати мир, але так, щоб перетворити це на цирк і тягнути якомога довше час.

Для цієї вистави Ленін безпомилково обрав Льва Троцького – найвидатнішого оратора ХХ століття і не меншого майстра демагогії.

Усього перемовини проходили в три етапи – в грудні 1917-го, січні-лютому

1918-го і нарешті, в перших числах березня 1918 року, поки 3 березня не узгодили остаточно текст мирного договору.

Виверти Троцького довели навіть імператора Вільгельма ІІ до істерики, терпець урвався і коронована особа звернулась безпосередньо з ультиматумом: «Сьогодні більшовицький уряд безпосередньо звернувся до моїх військ з відкритим радіозверненням, у якому закликає до повстання і непокори вищим командирам. Ні я, ні фельдмаршал фон Гінденбург більше не можемо терпіти такий стан речей. Троцький повинен до завтрашнього вечора ... підписати мир з віддачею Прибалтики до лінії Нарва – Плескау – Дюнабург включно ... Верховне головнокомандування армій Східного фронту має вивести війська на зазначену лінію»

Одночасно німці розпочинають наступ… Тепер Ленін може підписувати мир – він зробив усе, аби довести, що він не у змові з німцями, що в нього немає вибору…

Підписавши мир, Ленін дав старт відліку часу існування радянській владі, бо тепер мільйони солдат і офіцерів вивільняються з фронту і уся ця людська лавина може поглинути і звалити будь-який уряд, тим більше уряд більшовиків, що не мав істотної підтримки у масах.

Проте Ленін був геніальним тактиком і він розумів, що час працює не тільки проти нього, але й як не дивно – проти Німеччини.

Імперія Гогенцолернів була вже надломлена, а зі вступом США у війну у 1917 році ефект від виходу Росії було зведено нанівець.

Відтак, треба було чекати і триматись. Для цього згодяться усі засоби, у першу чергу – терор. Жахливий, нелюдський, небачений до цього червоний терор.

Якось наприкінці життя В’ячеслава Молотова запитали: хто був суворішим – Ленін чи Сталін?

– Звичайно, Ленін – відповів Молотов. Строгий був. У деяких речах суворіше Сталіна. Почитайте його записки Дзержинському. Він нерідко вдавався до самих крайніх заходів, коли це було необхідно. Тамбовське повстання наказав придушити, спалювати все. Він ніяку опозицію терпіти не став би, якщо б була така можливість. Пам’ятаю, – каже Молотов, – як він дорікав Сталіну за м’якотілість і лібералізм. «Яка у нас диктатура? У нас же кисільна влада, а не диктатура!»

І він протримався: 8 листопада 1918 ро­ку у Берліні сталася революція, Вільгельм ІІ зрікся престолу, через кілька днів німецькі війська капітулювали на усіх фронтах.

Кажуть, що тієї ночі у Кремлі відкривали шампанське і святкували – вони мали на це право, бо Ленін знову переміг, бо усе розрахував і передбачив. Після цього його авторитет був беззаперечним. Колись Троцький напише, що велич Леніна можна збагнути на тому, як він провів країну від Жовтня 1917 до Бреста і далі втримав до Листопада 1918 року.

Заповіт

У часи перебудови популярності набув «Лист до з’їзду», який інколи називають ленінським заповітом.

У цьому листі не надто привабливі характеристики дані усім ключовим членам Політбюро ЦК: «Тов. Сталін, зробившись генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою». Троцький, Зиновьєв, Каменєв, Пятаков, Бухарін – усі вони отримали на горіхи від вождя.

Останній радянський уряд намагався запевнити громадськість, що «справжній» Ленін – це НЕП, це заперечення Сталіна на посту генсека тощо.

Натомість це не так.

Був ще справжній заповіт Леніна, який він заховав у квартирі в Кремлі. Під час хвороби Ленін був у Горках, і в квартирі зробили ремонт. Одного разу Ленін без попередження вирішив навідатися до Кремля та перевірити тайник з паперами. Не знайшовши своїх нотатків, він прийшов у ярість, що спричинило новий удар, від якого він вже не виправився і згодом помер.

За версією деяких істориків, у справжньому заповіті Леніна, який потрапив до рук Сталіна, було зовсім інше – НЕП – це тимчасовий відступ, з яким треба буде скоро завершувати, далі індустріалізація, колективізація, знову репресії…

Подейкують, що ключовою тезою Леніна було таке: буржуї самі продадуть нам мотузку, на якій ми їх потім повісимо! Це дуже по-ленінські.

Отже, коли Сталін давав клятву на похованні Ілліча, то він не покривив душею – заповіт буде виконано у цілковитій відповідності до волі покійного.

Єдине що – можливо трішки «не рішуче» і «м’ягкотіло» порівняно з тим, як би це робив Ленін, бо старий Молотов мав рацію…

Своє життєве кредо Ілліч якось висловив так: «У нас такий характер народний – аби щось провести в життя, треба спершу сильно перегнути в одну сторону, а потім поступово виправляти. А щоб відразу все правильно було, ми ще довго так не навчимося. Але якщо б ми партію більшовиків замінили, скажімо, партією Льва Миколайовича Толстого, то ми б на ціле століття могли запізнитися».