Формула авторитаризму

ЛІДЕР І КОНСОЛІДАЦІЯ

Сьогодні українське суспільство вкотре опинилося перед вибором – обрати шлях подальшої демократизації, або знову повернутися до автократичної системи управління, характерної, фактично, для всього пострадянського простору.

Для світу – відкрита демократична система радше виняток, ніж правило. Лише 20 відсотків держав у світі вважаються абсолютно демократичними з відповідним досвідом і розвинутими інституціями громадянського суспільства. Ще 20 відсотків – абсолютно автократичними чи тоталітарними без шансів на радикальні зміни в найближчому часі. І, нарешті, 60 відсотків – це країни так званих перехідних демократій, де задекларовані демократичні норми водночас недостатньо досконалі, аби зарахувати такі держави до безсумнівно демократичних.

Однак, видається, що ключовим для вибору українського шляху має бути не шаблонна формула – все, що демократичне – це добро, а все, що автократичне – це зло, а відповідь на питання – яка саме форма державного управління зараз найпотрібніша для України? Чи гарантуватиме той чи інший шлях управління розвиток країни?

Певно, ніхто не стане заперечувати того, що Україні нині потрібні радикальні реформи, які би гарантували прискорений розвиток економіки.

Однак, реформи завжди відбувалися лише за умови потужної консолідації влади, жорсткого зміцнення її вертикалі. Розхлябана влада ніколи не була здатною провести радикальні реформи в країні. Постійна зміна виконавчої влади, виборчі перегони, та пов’язана з ними хвороба популізму ніколи не давала можливості владі провести системні і неповоротні реформи. Це стало абсолютним правилом в усі часи і в багатьох частинах світу.

Свого часу, у 70-х роках консолідована влада забезпечила вражаючі перетворення в чотирьох економіках Південної Азії (Південної Кореї, Сінгапуру, Гонконгу і Тайваню), що змінили темпи розвитку з відсталих на надзвичайно високі. «Азійські тигри» провели дуже ефективні економічні реформи, хоч і достатньо суперечливі з точки зору дотримання людських прав. Так само, під час режиму Піночета в Чилі, ліберальні реформи відбувались на тлі абсолютного порушення прав і свобод, хоча економіка країни стала одною з найуспішніших в Латинській Америці.

Відбудова економіки за умов концентрації влади відбувалася у післявоєнній Європі у країнах обох таборів – і прозахідного, і радянського спрямування…

Звичайно, у кожної з країн, які пройшли через непопулярні економічні реформи, був свій градус автократичності. Так, у генерала Аугусто Піночета не було жодних сентиментів щодо демократичних інституцій. Тоді як у Франції часів генерала Шарля де Голля  – залишалися дієві механізми участі громадян у політичному житті суспільства. Немає жодного сумніву у тому, що Франція де Голля 60-х років була демократичною країною. Однак демократія ця була іншою, ніж Франція у 50-х роках: постійна зміна урядів, нестабільний парламент та жодного впливу на міжнародній арені.

Перемога де Голля під час президентських виборів стала початком складних суспільних реформ, внаслідок яких Франція  значно зміцнила вплив у світі (не тільки за рахунок ядерного статусу). При цьому французька держава залишалася демократичною за суттю.

Консолідація влади в Україні з моменту отримання президентства Віктором Януковичем, на початку виглядала виправданою в очах народу. Розхлябаність державної машини і корупція дійшли до небачених розмірів.

Також красномовною для Києва стала позиція північного сусіда, котру цілком влаштовувала нестабільна політична система України. Росія ніколи не демонструвала захоплення ідеєю парламентської республіки на власних теренах. Разом з тим, у Москві активно заохочували подібні настрої в Україні, підтримуючи місцеві партії, прихильні до парламентської республіки. Адже в Росії чудово розуміють, що нестабільна парламентська республіка є дуже вразливою для зовнішнього тиску. А за умов частої зміни урядів, завжди можна діяти за давньоримським принципом «розділяй і володарюй», маніпулюючи інтересами популістськи налаштованих лідерів, котрі перебувають у стані постійних виборів та взаємного поборювання. Це набагато складніше робити, коли країною керує авторитарний лідер – приміром, на Олександра Лукашенка вплинути значно важче.

 Однак, сконсолідувавши владу, чи має Янукович відповідь на питання, заради

чого ця консолідація? Чи має він мету більшу, ніж влада заради влади?

182808

ЛІДЕР І НАЦІОНАЛЬНА МЕТА

Без зрозумілої  мети та програми не може бути пояснень щодо продовження зміцнення авторитарного курсу країни. Цією метою, наприклад, може бути впровадження масштабних економічних реформ, боротьба з корупцією, соціальне забезпечення, або зміцнення впливу України на міжнародній арені. В ідеалі, це має бути національна ідея, здатна консолідувати громадян та змусити їх, принаймні, зрозуміти заради чого можуть бути тимчасово обмежені їх громадянські свободи.

Але ця мета має бути, це критична вимога – концентрація влади повинна бути публічно вмотивованою чіткою програмою дій і зобов’язаннями лідера перед суспільством.

Свого часу, певно, «найдемократичніший» президент України Віктор  Ющенко  втратив свій шанс, коли не використав колосальний кредит довіри громадян. Він не зумів пояснити суспільству в чому має бути його програма перетворень, якою має стати Україна після 2005 року.

Сьогодні в таку саму непривабливу ситуацію потрапляє «авторитарний» Віктор Янукович. У нього, крім того, немає підтримки міжнародної спільноти, і саме тому йому тим більше необхідно пояснити суспільству сенс консолідації влади.

Безконтрольну консолідацію влади може собі дозволити далеко не кожний лідер. Для цього необхідно мати або ядерну зброю, наявність якої захистить лідера від зовнішнього тиску (Китай, Росія), або чималі запаси енергоресурсів, стабільне постачання яких цікавитиме світ більше, ніж доля демократії (ОАЕ, Саудівська Аравія, Туркменістан), або країна має бути географічно вигідніше розташована подалі від інтересів значних геополітичних гравців (низка країн Африки). Нарешті, можна виграти війну з зовнішнім ворогом і консолідувати владу під приводом зовнішньої загрози.

У Януковича немає ні ресурсів, ні ядерної кнопки, ні історії перемог. Натомість, Україна знаходиться на перетині геополітичних інтересів ЄС, НАТО та Росії. Відтак, наявність ідеї, програми суспільних змін, які опиратимуться на підтримку мас – є критичною для виживання режиму Януковича.

Чи є така програма? Виглядає, що її не просто немає, а він навіть не розуміє необхідності такої програми. Сьогодні влада використовується лише заради концентрації власності навколо «Сім’ї» та переслідування опозиції. Саме через це – через відсутність суспільно значимої мети, а не через «закручування гайок» – Янукович  програє інформаційну війну по всіх фронтах. 

404349

ЛІДЕР І РЕФОРМИ

Першими кроками Януковича після консолідації влади мала стати модернізація державного апарату. Така модернізація могла відбуватися у різні способи. Державний апарат можна було тотально замінити, як у Грузії, або змусити виконувати нову програму дій через жорсткий особистий і «авторитарний» контроль.

Наріжним каменем реформ державного апарату могла стати боротьба з корупцією. Саме Президент мав особисто запровадити нові антикорупційні підходи в держуправлінні і вимагати дотримання таких же підходів від своїх підлеглих. 

Наступними кроками мало би стати втілення стратегії економічних перетворень, масштабна лібералізація економіки, створення якнайсприятливіших умов для інвестицій. Окрім зростання економічного добробуту українців, економічне зростання виконувало би важливу політичну функцію – воно би стало механізмом утворення економічного середнього класу – важливого стабілізуючого чинника усякого суспільства.

Якби Президент почав реальні реформи, йому чимало б вибачили, навіть закручування гайок всередині країни, репресію опозиції і багато чого іншого, на що сьогодні нарікає опозиція.

Нарешті, важливим кроком Януковича мало би стати його позиціонування як українського патріота. Здійснюючи зміни, будь-який авторитар має обов’язково розігрувати патріотичну карту, заручитися підтримкою широких верств населення, а це передбачає його рух в центр політичного спектру. Зазначу, однак, що за час перебування Януковича при владі, він так і не зміг позбавитись іміджу «проросійського» політика, а те, яким патріотом його вважають у різних регіонах України, можна залишити без коментарів.

Бачачи владу в такому непривабливому світлі, пересічні українці втрачають надії на позитивні зміни. Кредит довіри до влади падає, декларації залишаються тільки проголошеними, насамперед тому, що державна система не запропонувала жодних змін, окрім концентрації влади заради самої себе. 

460088

ЛІДЕР І ОСОБИСТІ ЯКОСТІ  

Справжні реформи ініційовані «авторитарним» лідером мають шанс на успіх, якщо сам лідер готовий до  сильних вчинків та самопожертви. Чимало з очільників авторитаризму були принциповими аскетами, і власний комфорт їх особливо не цікавив.

Аби мати шанс довго триматись при владі авторитарним лідерам потрібно мислити широкими масштабними категоріями. Саме такі лідери були здатні власною волею і свавіллям визначати долю цілих народів, будувати та руйнувати імперії. Аби бути довгий час авторитарним лідером, потрібно  відчувати свою місію, знати сучасність і історію… А не зосереджуватись лише на власному самозбагаченні та комфорті власної «Сім’ї».

Це лише з загальних стереотипів відомо, що авторитарний лідер утримує владу лише завдяки силовим структурам, які тримають в покорі народ. Ставка винятково на силові методи може спрацювати лише дуже короткий час. Якщо авторитар прагне утриматися довго, чи не найголовнішою його опорою має стати плебс, натовп, управляти яким можна лише завдяки умінню отримати підтримку значних верств населення. Це уміння іноді називають харизмою.

В Україні неможливо запровадити монополію на інформацію, неможливо відімкнути інтернет і заборонити громадянам отримувати інформацію з різних джерел.

Відтак, авторитарний лідер України має шанс утриматись, якщо він вміє користуватися інформаційними потоками, маніпулювати ними, вміє переконливо спілкуватися, а не ховається від журналістів. 

Більше того, запровадження авторитарного режиму в Україні потребуватиме і особливого політичного переструктурування владної еліти. На практиці це означатиме політичне, а інколи і фізичне знищення не тільки опозиції, а й власного оточення, яке теоретично може скласти конкуренцію нинішньому Президенту.

В авторитарному режимі немає місця для олігархів та фаворитів. Не лише тому, що вони можуть будь-коли перейти на бік опозиції, а й тому, що їх наявність деморалізує суспільство і вбиває будь-яку віру у щирість авторитарного лідера.

Поставши перед вибором, українське суспільство повинно відмовитись від будь-яких шаблонів, від будь-яких -ізмів, які ідеологічно обмежують цей вибір. Цілком можна допустити жорстку консолідацію влади в Україні. Але перше питання при цьому має бути – заради чого ця консолідація?   

Це може бути економічне зростання, збільшення тривалості життя українців, зміцнення позиції України на міжнародній арені, або вступ до ЄС. А вже якими засобами потрібно досягти цієї мети, які державні інституції при цьому мають бути запроваджені – це вже  інше питання.

Саме з визначення мети суспільних перетворень і має починатися політична дискусія в суспільстві.