Моральна правосвідомість

На думку директора Інституту філософії НАН України, академіка Мирослава Поповича, якщо держава легковажить тиском з боку суспільства, це завжди закінчується погано

ІНІЦІАТИВА ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

– У 20-у річницю референдуму з незалежності одинадцять відомих громадських діячів України домовилися утворити ініціативну групу «Першого грудня». Яку ціль ви ставили перед собою?

– Спільна пропозиція надійшла від  представників церков – ієрархів УПЦ (МП), УПЦ-КП та УГКЦ, що само по собі визначально. Але цей крок був невипадковий. Релігійні діячі не можуть оцінювати нинішню ситуацію в суспільстві з політичного, правового чи економічного боку, однак їх стурбувало зовсім не те, що ми погано харчуємося чи лікуємося. 

Характерно, що за підсумками зустрічі в декларації групи йшлося не про відступи від релігійних канонів чи занепад віри. Не всі, кому адресовано звернення, обов’язково є релігійними людьми. Проблема була поставлена ширше – формування в суспільстві певних принципів співжиття, об’єднаних загальною вимогою.

Традиційно ми оцінюємо здобутки і провали під кутом ефективності докладених зусиль. Але група «Першого грудня» виходила з того, що в суспільстві потрібен вагоміший за ефективність, фундаментальний критерій. За ним ми запропонували надавати об’єкту оцінку людській діяльності. Це – мала б стати відповідність моральним цінностям.

Пригадаймо, у першій статті Конституції ФРН вказується, що людська гідність – недоторкана, її захист постає перед державою як головне завдання так само, як гарантування прав і свобод людини, умов вільного життя. Тож людська гідність займає у світовому політичному процесі центральне місце. Тому група поставила за мету ввести це поняття до щоденного політичного обігу в Україні.

– Яким чином ініціативна група збирається діяти?

– Ми вирішили започаткувати новий суспільний інститут – Національний круглий стіл, за яким обговорювати ситуацію в країні з точки зору моралі. На підтримку нашої ініціативи вже надійшли перші відгуки.  Серед проголошених принципів: пріоритет свободи, рівність перед правосуддям, взаємодопомога, взаємна відповідальність влади і суспільства та інше.

Це повинні бути засідання, одне з яких, думаю, в квітні ми присвятимо темі: «Вільна людина у вільній Україні». Це не буде чимось схожим на учнівські твори з вільної теми. Завдання – сформулювати відповідь на питання, якою мірою сьогодні наша людина вільна і чи живе вона у вільній Україні. Сподіваюся, що почувши висновки наших регулярних досліджень, суспільство замислиться, в якому тривожному стані воно перебуває сьогодні.

unian_399173 copy

ІСПИТ ДЛЯ ВЛАДИ

– Чи стануть Національні круглі столи майданчиком для діалогу з владою?

– Першочергово було створити систему праці і бути готовим поширювати моральну правосвідомість. Ми не зможемо розв’язувати проблеми, але ставитимемо запитання відносно них і при цьому розраховуємо на відповіді влади. Тож будемо раді, якщо до участі в круглих столах долучаться представники держави.

Хоча вона має визначитися з тим, суспільний діалог якої якості їй потрібний. Візьмемо для порівняння нещодавно створену Координаційну раду при Президентові України з розвитку громадянського суспільства. Виглядає так, що держава взагалі хоче взяти під нагляд усі суспільні процеси.

Але так не робиться… Влада може  виступати лише рівноправним партнером у суспільному діалозі, однак контролю згори бути не повинно. Процес становлення громадянського суспільства виростає із нього самого, тож ініціатива повинна йти від суспільства. А якщо держава настільки переймається тим, щоб посприяти процесові, вона може допомогти у вирішенні організаційних питань, скажімо, надати приміщення. Але – не більше.

Пригадую, як столична громадськість намагалася привернути увагу до руйнації старого Києва. Однак київська влада влаштувала фіктивні слухання з приводу прокладання трас чи будівництва. Замість того, щоб повести відверту розмову з киянами і зробити чесні висновки.

Або – безпрецедентне незадоволення стосовно системи освіти. Владі давно було час втрутитися, проте вона не реагує і всі благання громадськості залишаються марними. А якщо в суспільстві вже не віритимуть учителям і лікарям, то це одна з ознак масової недовіри до держави, чим начебто переймається влада.

Тож, якщо офіційні кола серйозно налаштовані на діалог, вони мають бути щирими, прислухатися до вимог і демонструвати готовність до змін. А не так, як вчинили з Податковим майданом, коли вислухали скарги підприємців і приступили… до репресій.

Кроки влади нерідко породжують настрої, що збурюють суспільство. Востаннє це було очевидним на судових процесах політичного забарвлення. Реагуючи на них, люди висловлювали думку «це – несправедливо», народ сформував позицію щодо суду, і просто ігнорувати її не можна.

Осмислення громадських процесів під час Національних круглих столів повинно стати джерелом впливу. Незалежно від політичних міркувань, владу треба змусити принаймні рахуватися з моральним виміром. Бо, якщо держава легковажить тиском з боку суспільства, це завжди закінчується погано.

–  Чи не найбільша переваг групи в тому, що вона не належить до жодної політичної сили?

– Абсолютно вірно. Ми заявляємо про свій статус як неполітичної організації й не маємо наміру ініціювати політичні кроки. Нам зовсім не хотілося б створювати подобу партії чи координаційного центру. Наша справа – підбивати і висловлювати наші висновки. А надія – на те, що з подібних ініціатив може вирости взаємодія влади і громадянського суспільства.

Позапартійність важлива й тим, що політичні партії займають окреме місце в суспільстві. Однак, коли я чую, що влада хоче втручатися у процес створення політичних партій, визначати їм місце в суспільстві, можна лише уявити, в який бік ми рухаємося і чим може завершитися насадження такої практики. Це – шлях до однопартійної системи.

– Наскільки держава взагалі спроможна реформувати себе?

– Залежить від ситуації. Як сказав його Блаженство кардинал Любомир Гузар, держава – це сила і розуміє тільки силу. Попри те, що люди прагнуть бачити довкола себе не тільки загрозу, влада не сприяє людським прагненням, вважаючи, що прислухатися треба тільки до сильного і накопичувати лише відповідний ресурс.

Цією силою ми не володіємо й ніколи не ставили собі за мету виходити на вулицю з протестами. Навіть «помаранчева» революція, за великим рахунком, не була проявом сили. Хоча й загрожувала владі, через що та не змогла не рахуватися з ситуацією.

На жаль, чиновники неохоче опановують істину про реальну роль влади в суспільстві, тому кожного разу все починається спочатку. Нерідко доводиться привертати увагу до тривожної інформацію через іноземні джерела, наша влада чомусь традиційно сприймає зовнішній тиск уважніше. Хоча, насправді, це мало допомагає.

unian_399184

ГРА У РОЗП’ЯТТЯ 

– Небагато надій і на оновлення лідерів сучасної України. Усі вони – авторитарного складу, що сповідують одні й ті самі принципи.

–  Вони не сповідують жодних принципів. Але необов’язково, аби самі політики були абсолютно аморальним, керувалися тільки вигодою для себе чи своєї партії. Вони завжди були честолюбні, відрізнялися від людей інших професій, через те, що їм треба діяти через маси, вони потребують широкої уваги. Та за своєю природою політики не є порочними: серед них є чимало з високими

ідейними міркуваннями, є самовіддані професіонали… Однак пошук великої мети нечасто написаний на їх чолі.

Безідейність лідерів – шлях у нікуди. Вона змушує обіцяти народу тільки те, що можна вийняти з державної кишені й роздати. Намагаючись утриматися на поверхні політичного життя, лідери використовують загальні фрази, якими лише запалюють уяву слухачів. А коли не можуть виконати свої обіцянки, настає розчарування ними самими. Тоді приходять нові керівники й …нічого не змінюється, продовжується безкінечна роздача слонів. Однак брехнею весь світ не перейдеш і назад не повернешся. Хотілося б, аби вітчизняні діячі не вважали, що політика – це сфера вседозволе­ності, де все заради сумнівного результату.

Філософ Семен Франк розмірковував про поняття «честь» і «чесність». Він ставив запитання таким чином: якщо людина має бути щирою і правдивою у відносинах

з іншими, чи може вона бути чесною, якщо не має загального поняття про честь? Берегти честь означає значно більше. Якщо цей критерій не діє в суспільстві, це свідчить про його низьку політичну культуру.

Лідери повинні принаймні грати, зображаючи відданість народу. Народ реагує дуже гостро і вимагає від обранців готовності покласти за це життя і свободу. Така гра регулює поведінку людини: вона не може бути відкрито безчесною і жорсткою, хіба що до ворогів. Тому чим більше перед виборами кандидат грає у месіанство, чим переконливіше демонструє готовність до розп’яття, тим більше в нього шансів на успіх. Про Льва Троцького казали, що той був готовий віддати життя за революцію, якщо достатня кількість глядачів дивитиметься на нього в цю хвилину.

– Що переконує Вас в тому, що політики і мораль принципово сумісні?

– Історія подає деякі приклади, коли політики прагнули діяти в рамках моралі. ХХ століття відкривалося діяльністю Вудро Вільсона. 28-й президент США міг здаватися дещо смішний, бо вважав себе ледве не Ісусом Христом. Але його благородне прагнення було реалізоване, зрештою, у створенні Ліги націй. Це була не тільки політична, а й моральна акція.

Або згадаймо конференцію союзників по антигітлерівській коаліції взимку 1942-го року у Вашингтоні. У мемуарах Вінстон Черчилль дивувався тому, як вночі його розбудив дзвінок Франкліна Рузвельта. 32-й президент США піднесено повідомив, що йому спала на думку чудова назва для майбутньої організації – «Об’єднані нації». Британський прем’єр не одразу второпав, чим особливе пропоноване словосполучення. Але Рузвельт наполіг, для нього було головним – уже в назві відобразити ідейний зміст майбутньої організації. Таким чином американський президент винайшов формулу ООН – нації, що не втратили самобутності в національних державах і були солідарні в антифашистській війні.

– Якої зрілості має досягти україн­ське суспільство, щоб в ньому з’явилися лідери іншого світобачення?

– Характерна відмінність сучасного українського суспільства від західних демократій у тому, що там не в  найбільшій пошані люди, які за будь-яку ціну намагаються зберегти статус-кво. Навіть консервативні політики на Заході повинні бути ініціативними і змушені ризикувати, якщо розраховують на успіх. Маргарет Тетчер і Рональд Рейган вміли сміливо ставити великі проблеми і розв’язувати, керуючись певною політичною логікою.

На відміну від них, лідери сьогоднішньої України, включно з Президентом, бояться кримінальної відповідальності. За свій кожний помилковий крок вони повинні нести кримінальну відповідальність. Тому для них простіше не проявляти ініціативу взагалі. У цьому полягає сенс створення вертикалі влади: чиновників весь час муштрують, аби вони завжди чогось боялись. Через те, насамперед, їм треба перебороти свій страх. Вони мають тривалий час прожити не в підвішеному стані. Коли ми створимо в суспільстві схожий клімат, тоді в нас з’являться політичні лідери, що відповідатимуть сподіванням нації.

Так сталося в Росії у 18 столітті, коли після царів Олексія Михайловича і Петра Першого виросло два чи три покоління дворянства, відомих, як «непороті покоління». Їхніх представників і навіть їхніх батьків вже не пороли ганебно, як при попередніх самодержцях. Внаслідок цього народився інший російського тип дворянина – гордий шляхтич, який міг піти на велику самостійну діяльність. Почався час особистостей, що давав своїх представників у різні революційні і радикальні напрямки… Хотілося б, аби в Україні так само виробилося пару подібних «непоротих поколінь», це вирішить нашу ключову проблему.

ВЕЛИКА МРІЯ

–  Чи взагалі спроможні люди обрати для себе гідного лідера нації, коли голоси на виборах запросто скуповують?

–  Це наслідок того, що соціологи називають аномією – руйнацією базових елементів культури, насамперед, етичних. Я б не сказав, що вищі цінності у нас загублені повністю. Але попри збереження простих норм поведінки «не убий» чи «не вкради», ми пережили втрату великих орієнтирів. Можна скільки завгодно сміятися зі світлого майбутнього комунізму, але у підсвідомості люди мріяли, що у кінці тунелю мусить бути світло.

У нас немає бачення майбутнього, яке поєднало б державну і місцеву перспективу розквіту. Яку мету ставлять перед собою українці сьогодні? Збереження самостійності? Але народ давно вже усвідомив це. Якщо держава втратить незалежність, вона опиниться в чиїхось руках, ймовірніше за все, «старшого брата»… Чи, може, – ціллю було досягнення гідних умов існування? Окрім усього цього, треба сформулювати велику мету.

– Чи відсутність саме її може вилитися у – цитую одне з Ваших інтерв’ю – «найбільші неприємності попереду»?

– У певному сенсі. Сама по собі демократія не може бути панацеєю від усіх бід. Ми всі були свідками, коли після вражаючої «арабської весни» у регіоні стався справжній провал. Опозиція одержала бажану демократію в тому розумінні, що можна говорити, що завгодно і де завгодно. Але культура життя (в тому числі, політичного) не змінилася…

Не виключаю, що найближчим часом наше суспільство продовжить втрачати одну завойовану позицію за іншою. Приміром, якщо в ухваленому новому Кримінально-процесуальному кодексі залишиться вимога до прокуратури стосовно загального нагляду, це обернеться для нас посиленням прокурорського начала. Це поставить суспільство під контроль правоохоронних органів. Воно не буде здатним швидко віднайти оптимальну модель розвитку, яка була б достатньо децентралізованою і не стримувала ініціативу. З іншого боку, така модель допомогла б зміцнити вертикаль влади там, де це справді необхідно.

Однак якщо втрати продовжуватимуться надалі, це стане дорогою до авторитарного режиму, або до характерного для пострадянських республік дрейфу, або до чергового спазму в суспільстві, які ми вміємо породжувати (на кшталт махновщини). Зрештою, може скластися така ситуація, коли процес розвитку опиниться в глухому куті через застарілі позиції і одіозних керівників. Тоді в сучасній Україні настане глибока суспільна криза. Цього я боюся найбільше.

– Однак чому не можна було надати різним прошаркам населення (чи географічним регіонам держави) такі гарантії, аби виключити грунт для диктату одних над іншими? Скажімо, чому Україна не може дозволити собі бути федеральною, як Швейцарія?

–   Не думаю, що принцип федерації зовсім не підходить для України. Однак спочатку варто узгодити спільні основоположні культурно-політичні ідеї, розв’язання яких би об’єднувало різні частини держави...

Це –  первинне. Американська мрія породила американський патріотизм. Пересічні громадяни США з різних штатів посеред білого дня вивішують на будинках національні прапори, здавалося, без особливих причин… Чи можна собі уявити сьогодні щось подібне в Україні?

Окрім передумов для федералізації, варто розуміти її можливості. Завдяки такому устрою, важко проводити швидкі політичні реформи в Швейцарії, бо всі принципові ініціативи повинні пройти через процедуру референдумів. З одного боку, Швейцарія чи не найбільш консервативна держава, де виборче право жінкам було надане, коли в Європі вже забули про це. А з другого – це великий ефект демократії. Приміром, надання статусу швейцарського громадянина може бути розв’язане без звернень до МЗС, а всього на рівні кантону, за ініціативою органів місцевого самоврядування. 

Різношерстість земель у Німеччині не тільки не перешкодила просуванню демократії, а допомогла досягти значного прогресу, бо визначила межі децентралізації. І Великобританія, і США теж подають чимало прикладів того, що самоврядування не заважає розвитку її частин. Скажімо, в системі освіти. За нашою логікою, найсильніший британський університет мав би бути в Лондоні,

а американський – у Вашингтоні… Але на сучасному Заході діє інший менталітет. Колись Париж вважали всією Фран­цією, але такий підхід було зруйновано

у 70-ті роки ХХ ст. за президентства Франсуа Міттерана. Що вийшло? На сьогодні Франція набагато різноманітніша, ніж була кілька десятиліть тому.

Україна поки що не знайшла оптимальної форми співжиття околиць. Однак держава мусить рухатися в напрямку, щоб її околиці не залишалися другорядними провінціями, а ставали рівноправними частини країни. Прагнення всього суспільства переїхати і влаштуватися раніше у Москву, а тепер у Київ є нездоровим і надзвичайно небезпечним. Якщо ми підемо таким шляхом і єдиним центром залишиться Київ, можна  ставити крапку на своїх мріях та на новій Україні. Незалежно від того, чи це буде унітарна, чи федеративна держава.

ПОТЕНЦІАЛ КРАЇНИ

– На Вашу думку, на чому варто б зосередитися при відродженні нашої країни?

– На зміст України, одній з природних прерогатив. Це – транзитне становище, що дозволяє зв’язувати Схід і Захід. Хоча б із чисто географічних міркувань, Україна має більше можливостей вести розмову із Заходом, ніж Росія. Україна ніколи не розділяла, а завжди була саме тією платформою, яка могла  примирити польські і російські впливи. Недаремно у допетровській Русі всі впливи на Москву – особливо в культурній сфері – йшли через Україну.

Але з другої половини ХVІІІ ст., коли релігія перестає бути основою для всіх інших цивілізаційних процесів, Україна поступово втрачає ключову транзитну позицію. Перетворення України на сільськогосподарський придаток Росії стало справжнім нещастям для нас. Під цим кутом зору кожна втрата хоча б частини транзитної позиції є втратою не так навіть суверенітету для нас, як нашого обличчя в світі. А чи не за це ми пережи­ваємо останнім часом так часто?

Склад ініціативної групи «Першого грудня»

В’ячеслав Брюховецький

Богдан Гаврилишин

Володимир Горбулін

Семен Глузман

кардинал Любомир Гузар

Іван Дзюба

Мирослав Маринович

Мирослав Попович

Євген Сверстюк

Вадим Скуратівський

Ігор Юхновський