Прислухатися до «колишніх»

– Миколо Володимировичу, ви завершуєте термін президентства у депутатському клубі «Парламент». Що б ви порадили тим, хто захоче завтра приєднатися до клубу і скористатися його можливостями?

– Клуб має доволі демократичну форму членства і апріорі вважається, що будь-який народний депутат – чи то попереднього скликання, чи то нинішнього – уже є членом клубу. При цьому існує форма дійсного членства, яка передбачає, що будь-який депутат, який виявив бажання взяти участь у роботі клубу, заповнює анкету, пише заяву на вступ. Натомість він отримує відповідні посвідчення, а також атрибутику члена клубу.

– Чи потрібні чиїсь рекомендації для вступу до депутатського клубу?

– Ні, жодних не потрібно. Сама наявність депутатського статусу – цілком достатні рекомендації. Але життя показує, що треба розширювати сферу діяльності клубу, долучаючи до нього депутатів обласних рад, а також інших рівнів. У цьому ми переконуємося на заходах клубу, які викликають великий інтерес у регіонах. Нині центр прийняття багатьох рішень зміщується в регіони і, напевно, мудрість у тому, щоб у рамках нашого клубу об’єдналися депутати різних рівнів. Адже дуже важливі діалог, дискусія, що виникають між депутатами різних рівнів під час проведення клубних заходів. Тож вважаю, що питання членства в клубі ще треба доопрацьовувати. І якщо нинішнє керівництво клубу підтримає цю ідею, вона дуже швидко набуде реальності.

– Якими досягненнями клубу ви пишаєтеся найбільше?

– По-перше, депутатський клуб як громадську організацію визнали самі депутати, керівництво Верховної Ради та країни. Ми – явище в межах України. Крім того, величезним досягненням нашої громадської організації стало те, що її визнали у світі. І те, чого прагне досягти Україна як держава, ми як парламентська організація вже досягли – стали членом європейського співтовариства. Друге важливе досягнення – це те, що депутатський клуб створив чудовий журнал «Народний депутат», який за вісім років свого існування, незважаючи на різні події в Україні, зберіг об’єктивність, однаковий підхід до всіх політичних сил. Гортаючи сторінки журналу, починаючи з 2004-го, дуже легко хронікально відчути події, які відбувалися в нашій країні...

20

– Чи відчували ви як керівник громадської організації різне ставлення до неї з боку керівництва Верховної Ради в різний час?

– Безумовно. Не всі керівники ставилися до нас однаково, хоча, дякувати Богу, і не заважали. Мушу відзначити, що найсерйознішу підтримку нам надавали під час головування у Верховній Раді Олександра Мороза. За його керівництва клуб розпочав свою роботу, та й під час його другої каденції ми також відчували величезне сприяння. Було багато ідей, які підтримав Володимир Литвин. Дуже шкода, що основна ідея, яка закладалася при заснуванні клубу, – створення музею парламентаризму і народовладдя – досі не втілена в життя... Були й розпорядження голів Верховної Ради, але ідея, на жаль, не отримала продовження. Обов’язково треба повернутися до її реалізації. Думаю, що такий музей сприятиме розумінню нас як нації і вихованню цікавих, молодих, амбітних політиків. Він просто необхідний для прийдешніх поколінь, адже ми не відчуваємо багато з того, що буде важливим потім. Історія твориться кожного дня в стінах парламенту, на кожній сесії приймаються доленосні рішення ... Сьогодні все це зібрати нескладно, а от потім...

– Ви багато уваги приділяли популяризації клубу в Європі і, можливо, завдяки цьому він увійшов до Європейської міжпарламентської громадської організації. Чи було бажання щось перейняти за кордоном і перенести на вітчизняний грунт?

– Якоїсь надзвичайної креативності я не відчув. Але там підвалини громадянського суспільства настільки усталені, настільки потужні, що аж дух перехоплює. А також те, як там сприймають будь-які форми громадської ініціативи. Ось це хотілося б перенести в наші реалії. На жаль, громадські організації України ще не посіли належного місця і не отримали потрібного впливу – такого, який вони мають у суспільстві з більш традиційною демократією. Тому ставлення влади до інститутів громадянського суспільства, а також проведення предметного і результативного діалогу – це дуже важливо. Якщо влада дбає про своє майбутнє, то повинна дослухатися до думки громадськості, реагувати на форми громадського контролю і завжди і в усьому підтримувати громадські ініціативи, адже таким чином суспільство не тільки коригує, а й допомагає роботі уряду. Що ж до підходів, приємно відзначити те, що наш клуб європейські колеги сприйняли як нове, успішне і креативне явище.

– Ваш приклад став першим серед наших сусідів?

– Так, ми були першими, кого прийняли в міжнародний клуб. І тільки після нас туди увійшла Польща, нині в кандидатах Вірменія, Росія, Чехія, Угорщина. Вони тільки-но готуються до вступу, тож у цьому плані ми цілком успішні піонери.

– Те, чим займаються подібні клуби, можна назвати, мабуть, політичним туризмом. Наскільки це добре, наскільки треба стимулювати?

– Політичний туризм – не зовсім правильне визначення Європейської міжпарламентської громадської організації. У колишніх депутатів немає офіційних повноважень, але вони збираються, пересуваються по світу, проводять конференції. Одна з конференцій, як вам відомо, відбувалася в Києві. Розглядалося дуже серйозне питання про легальну та нелегальну міграцію. Воно дуже непокоїть і Європу, і нас. Проблема вивчалася фундаментально, були напрацьовані дуже серйозні рекомендації, направлені всім парламентам країн-учасниць Європейської асоціації. Ось це – одна з форм взаємодії, коли досвід депутатів, нехай і колишніх, може стати у пригоді тим, хто сьогодні покликаний вирішити проблему. Це наш внесок у роботу. Безумовно, ми нічого не вимагаємо. Ми вивчаємо, аналізуємо, підказуємо – все, що можемо зробити для зняття проблеми.

– Ми знаємо ситуації, коли до «колишніх» ставляться дещо поблажливо. Наскільки їхні рішення затребувані менеджерами нового покоління?

– Це вже велика європейська і загальносвітова культура, якої нам треба вчитися – коли ставлення до людей, які мають досвід роботи на цих посадах, справді враховується і до нього ставляться з повагою. На відміну від того, як це відбувається у нас: якщо людина виявилася прихильником не того прапора, то все, що вона напрацювала, стає непотрібним. А це неправильно, тому що політичні гасла необхідно відрізняти від серйозних професійних напрацювань. У Європі до «колишніх» дослухаються, тож нам необхідно цього вчитися.

– Чим була продиктована зміна керівництва клубу?

– Хотів би сказати, що в будь-якій організації мають відбуватися подібні зміни керівника. Ми пам’ятаємо Радянський Союз, коли «правили» дуже довго. Безумовно, важливо, хто керує клубом, які ідеї він несе. Важливо, щоб з’являлися свіжі ідеї, нові сили. Про себе скажу, що вісім років – досить довгий період, який може викликати навіть «кризу жанру». Тож я поступився місцем своєму заступникові. Пан Ржавський був віце-президентом клубу, прекрасно знайомий з його роботою. І в нього є свої ідеї, свій підхід. Думаю, це сприятиме подальшому зміцненню нашої