Нечисті в’язні чистої совісті

«Україна доможеться того, що Тимошенко для кожного пересічного європейця перетвориться на Луїса Корвалана, на Нельсона Манделу чи на Анжелу Девіс. І Україну асоціюватимуть з країною, де є політичні переслідування, де немає політичних свобод, немає прозорого правосуддя і немає перспективи бути європейською державою», – так торік наприкінці жовтня висловився екс-міністр закордонних справ, голова Ради Національного банку України Петро Порошенко в програмі «Шустер Live».

В інформаційному просторі України і світу можна знайти порівняння Юлії Тимошенко з іншими сучасними та колишніми політичним діячами, які зазнавали переслідувань. В англійській версії «Вікіпедії» у відповідному розділі її ім’я завершує перелік найвідоміших у світі політичних в’язнів, серед яких – і Мандела, і двічі прем’єр-міністр Пакистану Беназір Бхутто, і творець та керівник італійської компартії Антоніо Грамші, і лідер ірманської опозиції, лауреат Нобелівської премії миру Аун Сан Су Чжі.

Чи справді екс-прем’єр Тимошенко засуджена за кримінальні злочини згідно з вітчизняним судочинством? Як, утім, і колишні міністри її уряду, а нині особи, проти яких висунуто кримінальні звинувачення: екс-міністр нутрішніх справ Юрій Луценко, колишній перший заступник міністра юсти- ції Євген Корнійчук, колишній в. о. міністра оборони Валерій Іващенко, екс-заступник голови НАК «Нафтогаз України» Ігор Діденко, екс-глава Державної митної служби України Анатолій Макаренко.

Цікаво, що навіть у вітчизняному правозахисному середовищі немає спільної думки щодо статусу зазначених осіб. Так, y підсумковій Резолюції П’ятого Форуму правозахисних організацій України, що проходив у Києві в липні 2011 року, жодного з наведених вище прізвищ не зга- дувалось. Тим більше не визнає за ними статусу політично переслідуваних чинна влада, як не зробила б будь-яка влада: це рівнозначно зізнанню в недемократичному і неправовому характері режиму та відсутності незалежної судової системи.

А проте, оскільки дискусії точаться та про політичні мотиви «притягнення до відповідальності» колишніх урядовців в Україні йдеться вже на міжнародному рівні, варто визначитися із самим поняттям і феноменом «політичного в’язня». Треба з’ясувати, з якого такого дива Європа почала захищати харизматичних Тимошенко й Луценка, може, то просто через симпатії?

23

«В’язні сумління»: не за діло – за слово…

Існують різні категорії тих, хто зазнає політичних переслідувань, так само як іc нують і різні форми такого переслідування. Вони далеко не завжди пов’язані із запроторенням за ґрати. Передусім не можна плутати поняття «політичного в’язня» та «в’язня сумління».

В’язень сумління (англ. prisoner of conscience) – особа, яку переслідують і часто ув’язнюють за мирне висловлювання своїх політичних поглядів.

Цей термін на початку 1960-х увів в обіг засновник організації «Міжнародна амністія» британський юрист і правозахисник Пітер Бененсон. Згодом під в’язнями сумління почали розуміти тих, кого переслідують у кримінальному порядку або позбавляють свободи без суду лише за публічне висловлювання своїх поглядів та переконань, а також через етнічне, національне чи соціальне походження, стать, расову належність, мову, майновий статус, родинні зв’язки, сексуальну орієнтацію та інші характеристики особистості.

Першим в’язнем сумління в 1962 році був визнаний празький архієпископ Йозеф Беран, який провів 14 років у в’язниці за проповідь, що засуджувала комуністичний лад у Чехословаччині. В Україні це – Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Михайло та Богдан Горині і багато інших, що виборювали право свого народу вільно жити на своїй землі.

Під час акцій протесту проти режиму президента Кучми у 2004 році кілька українських активістів, зокрема члени молодіжної організації «Пора», також були визнані в’язнями сумління. У червні 2010-го цей статус отримали громадські активісти-харків’яни Денис Чернега та Андрій Єварницький, яких було ув’язнено за участь в акціях протесту проти вирубки парку ім. Горького.

«Політичний в’язень» – що це?

Натомість термін «політичний в’язень» існує для визначення репресованих осіб провідними й бездоганно авторитетними міжнародними неурядовими правозахисними організаціями, зокрема Amnesty International та Human Rights Watch, які й розробили критерії такого статусу. Дещо відмінні критерії, за спільного використання самого поняття, існують у Раді Європи, ООН та використовуються в заявах Держдепартаменту США.

Політичним в’язнем, за визначенням «Міжнародної амністії», може бути визнано будь-яку особу, «у справі якої міститься вагомий політичний елемент. Такими можуть бути: мотивація дій ув’язненого, власне дії або причини, що спонукали владу відправити його за ґрати».

Продовжуючи цю думку, Алєксандр Подрабінек, відомий радянський політичний в’язень, зазначає, що політичними в’язнями можна визнати людей, які або засуджені за дії, спричинені їхніми політичними мотивами, або такі мотиви присутні у влади, яка переслідує цих людей. Тобто політичні мотиви мусять бути присутніми або з одного, або з іншого боку, з боку жертви або влади, або навіть з обох.

За критеріями Ради Європи, позбавлена волі особа підпадає під поняття політичного в’язня в разі існування низки умов. Наприклад, це позбавлення волі на порушення одного з основних прав, – свободи совісті й релігії, свободи висловлювання й інформації, а також свободи зборів та асоціацій.

Але вирішальне значення експерти Ради Європи надають мотивам влади, яка переслідує, а не «політичному елементові», що може бути присутнім у діях обох сторін. Переслідувана особа може бути позбавлена волі як із позаправових підстав, так і з опертям на конкретні норми якогось чинного в державі закону і звинувачена в будь-якому надуманому порушенні закону. А політичним в’язнем визнається не тільки той, хто лише засуджений до тюремного ув’язнення, домашнього арешту чи притягнутий до адміністративного покарання, а й той, хто перебуває під слідством.

Припущення, що особа є політичним в’язнем, має бути підтверджене «первинними» доказами. Слідом за цим держава, яка вдається до позбавлення волі, має доводити, що ув’язнення повністю відповідає вимогам Европейської конвенції прав людини, як їх інтерпретує Європейський суд з прав людини по суті справи. Треба довести, що вимоги пропорційності та недискримінації були дотримані й що позбавлення волі – результат справедливого процесуального розгляду.

Аналогічного підходу дотримуються всесвітньо відомі російські та українські правозахисники. Визначальним для них є наявність значущих політичних мотивів влади при переслідуванні особи в порядку кримінального, адміністративного, ба навіть господарського чи іншого судочинства.

Політичним в’язнем, за визначенням президента Інституту прав людини, першого омбудсмена Російської Федерації Сергія Ковальова, варто вважати будь-якого ув’язненого, у кримінальному чи адміністративному переслідуванні якого істотно значущу і достовірно визначену роль відіграють політичні мотиви влади, – і тільки такого ув’язненого.

При цьому, як зазначає голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров, «не має значення, чи саме політичні причини спонукали до діяння, що інкримінується як злочин чи правопорушення; важлива лише наявність політичного інтересу влади в результаті справи». Отже, переслідування особи має політичні мотиви, якщо дії державних органів та їхніх посадових і службових осіб викликані: а) нелегітимними міркуваннями суспільно-політичного характеру; б) діями переслідуваної особи із захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.

24

«Політичний в’язень» – хто це?

З огляду на наведені визначення зрозуміло, що в’язні сумління і політичні в’язні – це різні категорії осіб.

І коли Луїс Корвалан, ув’язнений військовою хунтою за звинуваченням у причетності до контрабандного ввезення в країну 200 тис. одиниць зброї та здійсненні терористичних актів, був визнаний політичним в’язнем, до уваги брали передусім політичні мотиви влади, а питання обґрунтованості висунутих звинувачень не розглядалося.

Однак визнання можливості насильницьких методів як складників політичної боротьби, пропаганда цих поглядів та їх практична реалізація унеможливили його статус в’язня сумління. З тих самих підстав в’язнем сумління не міг бути політичний в’язень Нельсон Мандела – глава озброєного крила АНК, що вело підготовку до партизанської війни зі здійсненням терористичних актів: підриванням державних установ, відділень пошти, судів.

Зовсім з інших підстав не була в’язнем сумління, а лише політичним в’язнем Беназір Бхутто, з якою також люблять порівнювати Юлію Тимошенко: обидві перші жінки – прем’єр-міністри у своїх країнах й обидві – вродливі й талановиті жінки-політики. Перше ув’язнення Бхутто отримала як донька скинутого під час військового перевороту її батька – прем’єра, і до її особистої діяльності причини ув’язнення не мали жодного стосунку. 1996 року, після відставки вдруге очолюваного нею уряду, Беназір Бхутто та її чоловік були звинувачені у хабарництві та корупції і за вироком суду отримали по п’ять років ув’язнення, якого екс-прем’єр уникнула лише тому, що на той момент перебувала за кордоном.

Не можна в цьому контексті не згадати ще одну видатну жінку-політика, одного з лідерів Національної ліги за демократію в Бірмі Аун Сан Су Чжі. Тричі (1989–1995, 2000–2002 і з травня 2003-го по листопад 2010-го, тобто півтора десятки років!) перебувала вона під домашнім арештом (із забороною бачитися з рідними – чоловіком та дітьми – і з друзями) з відверто політичних мотивів, як свого часу Андрій Сахаров. 20 січня цього року в’язень сумління Аун Сан Су Чжі зареєстрована кандидатом у депутати на довиборах у парламент, що відбудуться 1 квітня.

Європейські оцінки – дослівно

Відтак зрозумілою стає зроблена 11 січня 2012-го речником «Міжнародної амністії», заступником директора з питань Європи і Центральної Азії Джоном Далгуйзеном, заява про те, що ця організація не вважає екс-прем’єра України Юлію Тимошенко в’язнем сумління. «Аби визнати людину в’язнем сумління Amnesty International недостатньо того, що її засудили з політичних мотивів, не забезпечивши справедливого правосуддя. Саме так було у випадку Тимошенко. Тому ми й надалі наполягаємо на припиненні її кримінального переслідування. Ми розглядаємо цей процес як прояв політичного протистояння, боротьби між різними політичними групами. … Тимошенко було засуджено з порушенням Європейської конвенції з прав людини, а також численних положень ООН щодо прав людини, зокрема права на справедливий процес».

Водночас, зазначаючи, що порушення прав людини в Україні є масовими і не обмежуються лише групою опозиційних політиків, Джон Далгуйзен сказав, що в подальшому «Міжнародна амністія» може «по-іншому подивитися на розвиток подій» і якщо побачить, «що Тимошенко переслідують не з мотивів політичної доцільності, а за висловлювані нею погляди, тоді, звісно, ми можемо визнати її в’язнем сумління, як це було з росіянами Михайлом Ходорковським і Платоном Лебедєвим, яким цей статус надали згодом.

Однак, за словами Далгуйзена, «переслідування Юлії Тимошенко політично вмотивоване. Висунуті їй звинувачення не визнаються злочинами в усьому світі, це спроби криміналізувати рішення, які вона приймала під час своєї роботи. Неправильні політичні рішення такого роду – якщо це було саме так – мають бути покарані виборцями, а не через суди. Засудження її на підставі даних звинувачень незаконне, і вона має бути негайно звільнена».

До порівняння Тимошенко з уже визнаним в’язнем сумління Ходорковським вдався і директор Центру імені Бертольда Бейця при Німецькій раді із зовнішньої політики Александр Рар. А нещодавно навіть такий одіозний російський політик, який не страждає надміром любові до демократії взагалі й до України зокрема, як Костянтин Затулін, висловив своє здивування з приводу засудження екс-прем’єра. «Тут просто немає жодного сумніву в тому, що кандидат у президенти, який набрав майже стільки ж голосів офіційно, як і переможець цих виборів у 2010 році, просто опинився в тюрмі за рік із лишком», – зауважив він.

Зауважимо і ми, що ще в січні минулого року своє граничне занепокоєння політичною вмотивованістю арештів опозиційних політиків висловив Держдепартамент США, а згодом – і офіційний Брюссель.

Ті самі причини фактично звели до декларацій про наміри й прогнозовано доленосний саміт Україна–ЄС 19 грудня. За тиждень до саміту до Тимошенко в тюрму завітав єврокомісар Штефан Фюле. І хоча напередодні цієї події її перевели до лікарняної палати з усіма зручностями, це не пом’якшило європейських оцінок того, що відбувається.

Пан Фюле зазначив, що права Тимошенко є свідченням політизованості судової системи в Україні. За кілька днів цю ж оцінку майже дослівно повторив президент Ради Європи Херман ван Ромпей. Ще жорсткішими є висловлювання колишніх посадових осіб ЄС та країн Європи.

Хоч би як оцінювати статус опонентів нинішньої влади, що сьогодні перебувають за ґратами з різних звинувачень, зрозуміло: вони є не лише величезною проблемою української влади та України в цілому, а й індикатором тих негативних процесів, що набирають сили в країні, і втрати нею залишків позитивного іміджу на міжнародній арені.